Лекція 8

Стилістичне використання складних форм організації мовлення. Стилістика пунктуації та засобів відтворення чужого мовлення

 

Описано стилістичні функції складних речень, періоду, абзацу, пунктуації, засобів відтворення чужого мовлення.

 

1. Стилістичні можливості складних речень.
2. Стилістика періоду.
3. Стилістичні функції абзацу.
4. Розмір речення як синтаксичної одиниці.
5. Стилістика засобів відтворення чужого мовлення в тексті.
6. Фігури інтертексту: цитування, аплікація, алюзія. Парафраз і плагіат.
7. Стилістичне використання синтаксичних синонімів.
8. Стилістичні функції розділових знаків.

 

1. Стилістичні можливості складних речень

 

Стилістичне використання складних речень залежить від лексико-морфологічного наповнення предикативних частин, засобів граматичного зв’язку і змістових відношень. Складні речення не закріплені за певними стилями, але активніше їх використовують у книжній мові, щоб найкраще висловити й оформити складні логіко-поняттєві зв’язки. У науковому мовленні переважають складнопідрядні, а не складносурядні речення, зв’язок між їхніми частинами тісніший, ніж у складносурядних, гіпотактичні конструкції краще виражають причинові, умовні, наслідкові, допустові та інші відношення. Підрядні місця і часу більш властиві художньому мовленню, а підрядні означальні широко вживані в різних стилях. В офіційно-діловому мовленні, де розмірковування менш властиві, ніж у наукових текстах, відповідно й складнопідрядних речень менше. Тут переважають прості ускладнені речення значної довжини. Щоб домогтися ясності й чіткості висловлення і полегшити сприймання, у текстах офіційно-ділового стилю запроваджують рубрикацію (пункти й підпункти).
Особливістю складносурядних речень є ритмічність і плавність, тому їх переважно використовують у художньому стилі й публіцистиці для змалювання описових картин. У нехудожніх стилях складносурядні речення становлять порівняно невеликі текстові фрагменти, які констатують стан речей і не містять тлумачних відомостей.
Безсполучникові речення найбільш поширені в розмовному мовленні. Відтінок розмовності вони вносять і в інші стилі, насамперед у ті фрагменти художнього та публіцистичного, де йдеться про зовнішні риси зображуваного – в описах природи й місцевості, у дорожніх нотатках, спогадах тощо. У поетичних творах нанизування безсполучникових речень надає відтінку розмовності, який контрастує з витонченим змістовим наповненням. Це сприяє посиленню емоційно-експресивного впливу на читача.

 

2. Стилістика періоду

 

Синтаксичні та стилістичні можливості періоду забезпечують йому широке вживання в усіх стилях мови. У художньому стилі період є особливою формою образного змалювання навколишнього світу, способом вираження складного висловлення, широкого змістом і глибокого за впливом на читача або слухача. У прозі це може бути початок розповіді в піднесеній, патетичній манері або місток між двома діями, кульмінація епізоду чи твору, що допомагає виражати емоційно-експресивний стан людини. У поезії за допомогою періоду відтворюють урочистий настрій, небуденність вислову або змальовують краєвиди, картини природи й побуту.
У науковому стилі період дає можливість передати думку в процесі її формування, відтворити шлях логічних роздумів. Засновок подає розвиток думки, у ході якого читач або слухач доходить певного висновку, що міститься в другій частині.
Уживані періоди і в публіцистичному стилі, оскільки врівноважують логізацію викладу і надають йому емоційно-експресивного забарвлення. Довершена форма періоду потребує відповідного змісту, належного лексичного наповнення. Як правило, період надає творові урочистості, піднесеності, патетичності. Якщо ж у витончену форму періоду вкласти невідповідний зміст, то виникає сатиричне, гумористичне чи комічне забарвлення: Життя в степу, де кочували скіфи, де гуляли вітри, де йшли дощі, де падав сніг і де взагалі бувало іноді холоднувато, – таке життя схиляло до нежитю, до ангіни, до радикуліту і тому за таких умов неминуче повинна була виникнути скіфська терапія, яку ми пропонуємо назвати скіфотерапія (Ю. Шанін).

 

3. Стилістичні функції абзацу

 

Абзаци є важливим елементом синтаксичної будови тексту книжних стилів, вони ділять текст на змістові частини. У науковому та діловому стилях переважає семантичний зв’язок між абзацами (які збігаються із ССЦ), а в художньому і публіцистичному стилях абзаци можуть не збігатися із ССЦ (див. таблицю 106 із синтаксису).

 

4. Розмір речення як синтаксичної одиниці

 

Постійними факторами синтаксису є не тільки структура, але й довжина речення, яка, як свідчать дослідження, залежить від функціонального стилю і, крім того, у художніх текстах є виявом індивідуально-авторської манери письма.
У роботі «Статистичні параметри стилів» (К., 1967) досліджено середню довжину речень у текстах різних функціональних сфер української мови

Драматургія Проза   Поезія Суспільно-політична література   Науково-технічна література
4,5  12,4 10,5 17,6 15,2

Для порівняння, у текстах російської мови середній розмір цілісних речень такий (Акимова Г. Н. Новое в синтаксисе современного русского язика; М., 1990):

Офіційно-ділові тексти Художні тексти   Наукові тексти Публіцистичні тексти
23,7 слова  21 слово  22 слова  13 слів
Співвідношення кількості простих і складних речень (%)
81 : 19  37,5 : 62, 5 53 : 47 56 : 44

Крім вивчення стилістичної значущості речень середньої довжини, можливе дослідження стилістичного навантаження, наприклад, коротких і супердовгих речень у тому чи тому типі мовлення. Коротким прийнято вважати самостійне речення обсягом від 1 до 7 слів. У художньому тексті такі речення, як правило, протиставлені більш довгим реченням і на їхньому тлі виконують особливі функції.
В авторському мовленні типовими є такі три основні функції коротких речень:
1. Функція зачину ситуації на початку розділу чи абзацу («ефект входження», читач відразу долучається до події і сам ніби бачить або чує те, про що розповідає автор:
Усьому виною – ряба курка. Крутилася б біля півня, не лізла б у кущі – і, може, усе склалося б інакше. А так… Ще покійна баба Параска була нелогічною прихильницею до рябих – усі помирали своєю смертю, замість із перерізаною горлянкою у каструлі варитися. Що вона про них такого особливого знала?
Того літнього ранку сонце ніби заблукало – усе не йшло, і полохливі кури у дворі вдови Орисі дарма метушилися, намагаючись навмання відшукати щось їстівне в траві біля хати. Хазяйка випустила їх ще у сірий світанковий туман, тепер поралась у хаті й ніяк не йшла надвір.
Ряба курка – руда із чорним та білим – кинула дурне діло, почимчикувала в смородину й аж шию скрутила – ти ба: у траві під кущем червоніє велика гладка, мов полірована, кулька. Не інакше вишня-черешня (Л. Дашвар «Молоко з кров’ю», розділ 1).
Зачин може й заінтригувати читача:
Я вмер.
Про це я вперше довідався з широкого друкованого аркуша, званого «Щоденне слово» і видаваного справді щодня в місті Дніпрові.
В цьому аркуші, серед «посмертних звісток», я прочитав такий допис (Б. Грінченко).
2. Функція вичленування етапу якоїсь глобальної дії / події (коротке речення всередині розповіді виділене в абзац):
Тільки вночі Остап із Соломією зважились податися на берег. Вилазячи з макітри на гору, вони побачили червоне крайнебо, наче сходив місяць.
– Що за мара, – обізвався Остап, – адже тепер не місячні ночі.
Та Соломія, що встигла вже злізти, раптом одхилилась і мало не скрикнула:
– А дивись!.. дивись!..
Остап глянув і остовпів.
Перед ним, на крайнебі, стояли високі вогняні гори. Та ні, вони не стояли. Вони рушались, як живі, хитались, тремтіли, осідали в одному місці і виростали в другому. Вони тихо жевріли, як купа іскристого золота, або вибухали червоним снопом полум’я (М. Коцюбинський).
3. Функція спостереження чи іншого сприйняття (кінематографічність опису). Автор структурує близький план зображення, кінематографічно виділяючи деталі зовнішності, обстановки, ситуації. Речення в сукупності створюють рубаний ритм опису:
Андрій поспішавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Над шляхом біліла його хатинка, мов йшла кудись із села і зупинилась спочити. По дорозі тяглись люди з ціпками, з клунками. Ось Гафійка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка… Ще рядок… Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Таж то цілий ключ журавлиний. Ідуть та й ідуть. Десь у Таврію або на Кубань (М. Коцюбинський).
Спілкування персонажів проходить, як правило, за допомогою коротких речень. За будовою вони переважно прості, відображають природну комунікативну ситуацію, тому прагматично доцільні:
Між дітьми відбувається цілком загадковий для мене діалог:
Скільки життів ще залишилося? – питає малий.
- Ще п’ять, – каже Борька.
Я її врятую, маленьку мишку, – каже малий. – А змію треба рятувати?
Проведи одну атаку.
— А тоді що?
— Він тобі зніме трішки життя.
— А якщо нападе, як вбивати?
— Просто натиснути кнопку (Ліна Костенко).
Основна функція супердовгих речень – звести до єдності ланцюг різних явищ, об'єктів, вражень, тому за змістом це перерахування чи уявлення в безперервному розвиткові потоку свідомості. Уводять супердовгі речення у свої твори, наприклад, Емма Андієвська та Оксана Забужко (її роман «Польові дослідження з українського сексу» починається реченням, що містить 391 слово).

 

5. Стилістика засобів відтворення чужого мовлення в тексті

 

Для наукового, публіцистичного, рідше – офіційно-ділового стилів характерна цитація для обґрунтування чи спростування думки, а також прийом ділового відтворення чийогось усного чи писемного висловлення. За такого способу відтворення чужого мовлення збережено лише його зміст без індивідуальних особливостей мовця (стиль протоколу).
У художній літературі використовують пряму, непряму і невласне пряму мову, що мають художньо-зображальне значення і є своєрідними синтаксичними синонімами, оскільки різняться модальними, експресивними, зображальними та естетичними можливостями. Пряма мова переважає в драматичних творах як єдиний засіб самовираження персонажів та індивідуалізації їхнього мовлення. Діалогічне мовлення є також ознакою розмовного стилю. У творах художньої літератури діалоги переплітаються з авторським мовленням, що теж має високий ступінь експресивності. Непряма мова є менш виразною, оскільки стилістично нейтральна, позбавлена експресивності, її використовують як в усному, так і в писемному мовленні. Невласне пряма мова властива лише для художнього стилю і дає можливість авторові розкривати внутрішній світ персонажів, тим самим збільшувати їхню роль і зменшувати свою. Цей спосіб привносить у твір тональність, лексику і синтаксис розмовної мови.
Для розмовного мовлення характерні й такі форми, як здогадна пряма мова, вкраплена і напівпряма мова, які створюють усну експресивну інтонацію, колорит невимушеності, чітко окреслюють індивідуальні особливості.

 

6. Фігури інтертексту

 

Фігурами інтертексту називають прийоми, пов’язані з опорою на чуже мовлення. До цих фігур належать цитування, аплікація, алюзія. За деякими параметрами зближається з фігурами інтертексту парафраз і плагіат.
Цитування – це дослівне відтворення фрагмента певного тексту, що супроводжується посиланням на джерело. Ця фігура має такі різновиди: 1) епікризис (гр. судження) – це цитування, яке супроводжується коментарем. За формою мовлення виділяють цитування письмове і усне. Фігуру цитування по пам’яті називають анамнезис (гр. пригадування): Ще Гіппократ сказав: «Життя коротке, мистецтво вічне». За сферою використання є цитування офіційно-ділове, наукове і літературне. Саме літературне цитування використовують як фігуру виражального мовлення. Цитатність тексту повинна бути помірною, можливе порушення цього правила з ігровою функцією. напр., вірш Вол. Казакова «Смерть князя Потёмкина»: Я Дмитриева вспоминал «…О, коль ужасную картину Печальный гений мне открыл! Безмолвну вижу я долину; Не слышу помаванья крыл Ни здесь, ни там любимца Флоры – Всё темно, что ни встретят взоры! Поникнул злак, ручей молчит; И тот, кого весь юг страшится, Увы! Простёрт на холме зрится – Простёрт, главу склоня на щит!..» идя вдоль набережной.
На фігурі літературного цитування ґрунтується, по-перше, афоризм (гр. визначення) – короткий влучний вислів, узагальнена, глибока думка: Людина – це міра всіх речей (Протагор); по-друге, сентенція (лат. думка, судження, вислів) – повчальна думка або афоризм морально-етичного спрямування, що має виховний характер, містить слушну пораду, застереження: Завжди шукай спосіб зробити добро (А. Швейцер).
Аплікація (лат. приєднання) – прийом уведення в текст стійких висловів (фразеологізмів, прислів’їв, приказок) чи фрагментів з якогось твору (словосполучень, речень, рядків з вірша), відомих адресатові. Від цитування цей прийом відрізняється відсутністю посилань на джерело і розрахований на те, що адресат згадає твір, з якого взято фрагмент. Наприклад, рядки із сонета М. Зерова «Князь Ігор», взяті зі «Слова про Ігорів похід»:
А любо Дону шоломом зачерпти!
Одважний князю, ти не знаєш смерти,
Круг тебе гуслі задзвенять.
Такі «цитати без лапок» наз. комеморати (лат. згадування, нагадування), або літературні ремінісценції (лат. згадування), літературні цитати, цитати-ремінісценції. За умови тривалого багаторазового використання вони перетворюються в крилаті слова, які відрізняються від інших стійких висловів тим, що походять з певного літературного джерела.
Основною функцією текстової аплікації є асоціативне відсилання до опорного тексту і збагачення авторського мовлення відповідним забарвленням та образами. За опорним текстом крилаті слова класифікують на біблеїзми, шекспіризми тощо.
Прийом аплікації лежить в основі центона (лат. одяг чи покривало з клаптів) – віршованого попурі, «мозаїчного вірша, складеного із фрагментів інших віршів» без посилання на них. Художній ефект центона – у подібності чи контрасті нового контексту і згадок про попередній контекст кожного фрагменту. Найбільш відомі античні центони. Після епохи бароко форму центона переважно використовують або як жарт:
Муха, муха цокотуха, позолоченное брюхо, (К. Чуковський)
На спине с двумя горбами, да с аршинными ушами! (П. Єршов)
То крылом волны касаясь, то стрелой взмывая к тучам, (М. Горький)
То как зверь она завоет, то заплачет как дитя! (О. Пушкін)
або з дидактичною чи ігровою метою:
Там на зеленій оболоні (А. Бортняк)
Сніжинки у твоїх долонях. (Л. Мазур)
Сніги м'які і наче не холодні, (В. Сагайдак)
Ще не склювали зір дощі голодні. (М. Каменюк)
Алюзія (лат. жарт, натяк) – стилістичний прийом, який полягає у відсиланні до відомого адресатові реального історичного, політичного або ж літературного факту. Це відтворення фрагментарне, неточне і без посилань на першоджерело. Напр., у поезії Юрія Клена «Шляхами Одіссея» є рядки «…де рідна на тебе чекає Ітака / і занедбаний твій маєстат», які асоціюються зі словами сонета М. Зерова «Дим Батьківщини»: «Там цілиною йдуть леміш і рало, /там зноситься Ітаки синій дим?». Цей сонет присвячений Юрію Клену перед його рееміграцією до Німеччини. Гомерівська Ітака для обох поетів символізувала Україну, з якою їм випадала вимушена розлука.
За деякими параметрами зближується з попередніми фігурами парафраз (гр. опис, переказ) – який полягає у зміні лексичного складу якогось вислову чи тексту, відомого адресатові: зброя масового обдурювання (враження). Виразний ефект лексичного оновлення полягає в неочікуваному руйнуванні певної моделі непередбачуваним елементом.
Зазнають парафразування будь-які вислови: термінологічні сполуки, прислів’я, приказки, фразеологізми, фрагменти літературного тексту, цілі тексти.
Парафраз ФО називають ще оновленням ФО, деформацією ідіоми, неологією;
парафраз комаморати і крилатих слів іноді називають квазіцитацією;
парафраз цитати – це псевдоцитація, або фрактата (лат. зламаний);
парафраз тексту – це травестування (італ. перевдягання), переспів.
Жанр, що ґрунтується на парафразі тексту, називають аналогом (гр. відповідний). Аналог повторює події, характери персонажів, основні особливості сюжету вихідного тексту стосовно іншої епохи і ситуації, іншої тематичної домінанти. Наприклад, вірш Ліни Костенко «Мимовільний парафраз» написаний від імені тоталітарної системи. У ньому з доброю дозою іронії обіграно крилату в радянські часи фразу про те, що комуністична партія – «розум, честь і совість нашої епохи».
Поет, не дорожи любовію народной,
бо не народ дає тобі чини.
Кому потрібен дар твій благородний?
На всякий случай оду сочини.
Пиши про честь і совість, а при етом
вмочи своє перо у каламуть.
Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.
Тобі за ето ордена дадуть.
Літературна аплікація, алюзія і парафраз є формами ремінісценції – наявних у художньому тексті відсилань до попередніх літературних фактів: окремих творів і їхніх груп. Відповідно до характеру опорного тексту серед текстових ремінісценцій виділяють фольклорну, біблійну тощо.
Опорний текст, що є основою аплікації, алюзії чи парафразу, повинен бути відомим адресатові. Тексти, відомі широкому колу носіїв мови протягом тривалого часу, називають прецедентними. Використання прецедентних текстів — одна з головних особливостей людської культури взагалі. Головною рисою прецендентних текстів є саме те, що вони часто відсилають не просто до тексту (чи конкретного зображення, мелодії тощо), а до сприйняття цієї інформації, ставлення до неї. Головним ефектом використання прецедентних текстів є збагачення спілкування: немає потреби переказувати фабулу та описувати персонажів відомого фільму, а достатньо процитувати кілька вдалих фраз – усе інше співрозмовник згадає сам. Що більше текстів для конкретної спільноти є прецедентними і що більшу сферу вони охоплюють, – то міцнішою є ця спільнота, то глибшими є її внутрішні зв'язки і легшим є спілкування. Значення прецедентних текстів настільке велике, що окремі людські культури можна розглядати як спільноти з різними сукупностями прецедентних текстів.
Зараз основним шляхом формування спільного корпусу прецедентних текстів у межах країни є середня школа. Саме тому дуже велике значення має таке явище як загальнообов'язкові навчальні плани і програми.
Якщо автор не зовсім упевнений у прецедентній компетентності читача, він може використати різноманітні передтекстові опори, наприклад, на відповідну літературну цитату перед парафразом.
Софістичний прийом (різновид аргумента до авторитету), який полягає в тому, що як правдиві наведені неіснуючі цитати, факти чи узагальнення і приписані авторитетові у відповідній сфері, називають неправдивим цитуванням.
З фігурами інтертексту зближується так званий плагіат (лат. вкрадений) – привласнення чужого авторства, яке полягає у видаванні за своє чужого тексту, думок, концепцій, описів, класифікацій, визначень, формулювань. Плагіат може бути відкритим (прямим), коли використовують фрагменти тексту без відповідних посилань. Для цього зручні роботи, невідомі широкому колу читачів (напр., видані невеликим накладом, на периферії, за кордоном). Якщо ж робота відома, можуть застосовувати прихований плагіат шляхом парафразу тексту чи його фрагментів. Довести факт прихованого плагіату досить складно, але можливо (комп’ютерні технології).

 

7. Стилістичне використання синтаксичних синонімів

 

Українська мова багата на функціонально близькі синтаксичні структури. Їх називають синтаксичними синонімами. Синонімічними є такі конструкції:

1) Особове та безособове речення.

Взаємозамінними є особові речення з присудком, що виражений пасивним дієприкметником та безособові речення з формою на -но, -то, які вказують на минулу дію з відтінком результативності: Робота виконана. – Роботу виконано. В особовому реченні (пасивній конструкції) акцент на підметі, що є реальним об’єктом дії. У безособовому реченні увагу мовця звернено на дію та на додаток (реальний суб’єкт). Орудний відмінок імені в таких реченнях наближається до позначення знаряддя або засобу дії і може бути тільки іменником – назвою неістоти: Дерево зламане (зламано) вітром. Назву особи в орудному відмінку не використовують, тому не можна говорити: Робота виконана студентом (роботу виконано студентом).

2) Підрядна означальна частина та дієприкметниковий (прикметниковий, іменниковий) зворот.

Ці конструкції розрізняються:
• сферою вживання: дієприкметникові звороти переважають у науковому та публіцистичному стилях, а підрядні означальні частини – в художньому та розмовному мовленні;
• тим, що дієприкметниковий зворот підкреслює ознаку предмета, а підрядне означальне речення – дію;
• зворот тісніше зливається з означуваним словом і стисліше, динамічніше передає думку.
Нагромадження зворотів надає мовленню підкреслено книжного характеру.
Інколи паралельним до підрядної означальної частини є зворот з прикметником: Риси характеру, які були властиві українцям упродовж століть, помітні в нас і тепер. – Риси характеру, властиві українцям упродовж століть, помітні в нас і тепер. Прикметниковий зворот указує тільки на ознаку предмета і тісно пов’язаний з означуваним словом. Підрядне означальне речення підкреслює і час ознаки, на який вказує дієслово-зв’язка.
Паралельною до підрядної означальної частини може бути конструкція з прикладкою: Україна, що є незалежною державою, говорить дедалі вагоміше слово на міжнародній арені. – Україна, незалежна держава, говорить дедалі вагоміше слово на міжнародній арені.

3) Підрядні обставинні частини та дієприслівникові звороти.

Дієприслівникові звороти є книжною формою. Вони висловлюють думку стисліше, динамічніше, ніж підрядні обставинні частини. У ході заміни речень зворотами втрачаються відтінки значень, що їх вносять у речення сполучники та сполучні слова, тому підрядні частини частіше вживають у розмовному мовленні, а звороти – у книжному.
Взаємозамінними можуть бути дієприслівникові звороти та речення з однорідними присудками, бо вони простіші, легші для сприймання та розуміння, ніж речення зі зворотом. Проте в реченні з кількома присудками втрачаються змістові відтінки (часові, причинові, допустові тощо), що їх передає дієприслівниковий зворот: Захворівши на грип, Андрій залишився вдома. – Андрій захворів на грип і залишився вдома.

4) Пряма, непряма та невласне пряма мова.

У конструкціях з прямою мовою відображено життя, дії персонажів, обмін думками, виявлення волі й почуттів. Непряма мова в художньому тексті виконує різноманітні функції: використовуючи здатність непрямої мови скорочено переказувати чиюсь мову, автор у такій формі викладає вже відомі читачеві слова персонажів, а також несуттєві висловлення, малоцікаві, другорядні деталі. Використовують її й тоді, коли немає потреби передавати індивідуальні риси чиєїсь мови. Часом автор непрямою мовою переказує думки персонажа в стислій, високопоетичній манері, на яку герой просто нездатний. Інколи важливу роль відіграє те, що непряма мова завжди модальна (відповідальність за істинність твердження перекладено на того, чиї слова наводять). Загалом у непрямій художній мові переважає стиль автора, а не персонажів, мову яких він переказує. Стилістичний ефект створюється під час взаємодії прямої та непрямої мови. Невласне пряма мова властива художньому мовленню, збагачуючи його новими емоційно-експресивними засобами. З її допомогою досягається злиття авторської мови і мови персонажів. Невласне пряма мова допомагає зближенню авторського описового викладу з розмовною мовою персонажів, веде до взаємопроникнення двох стихій – описової і розмовної. Невласне пряму мову використовують як для відтворення безпосередніх висловлювань персонажів, так і для розкриття їхніх невисловлених думок, переживань і прагнень.

5) Підрядні частини і члени речення, наприклад, обставини:

З метою кращого забезпечення мешканців ліками в місті відкрито кілька нових аптек. – У місті відкрито кілька нових аптек, щоб краще забезпечити мешканців ліками.

6) Невідокремлені обставини і відокремлені дієприслівникові звороти:

Після закінчення роботи колектив повинен подати звіт. – Закінчивши роботу, колектив повинен подати звіт. В офіційно-діловому мовленні переважають обставини, оскільки вони мають більше книжне забарвлення порівняно з підрядними частинами і дієприслівниковими зворотами.
Наявність синонімічних синтаксичних засобів дає можливість уникнути однотипності конструкцій та урізноманітнює мовлення.

8. Стилістичні функції розділових знаків

 

Особливість пунктуації полягає в тому, що її вживання не так строго врегульоване правилами, як правопис, тому для створення потрібних ефектів письменник достатньо вільний у використанні розділових знаків – факультативних і авторських. Типи авторських пунктуаційних засобів різноманітні: 1) нерегламентована пунктуація; 2) надмірна пунктуація; 3) відсутність пунктуації.
1) Ненормативне використання розділових знаків зумовлене слабкою функційною можливістю традиційного набору розділових знаків для повноцінного вираження індивідуального змісту художніх, передовсім поетичних, творів. Наприклад, уживання крапки після кожного слова уповільнює сприйняття тексту, зосереджує увагу читача на кожному слові: стіл. мовчанка. дихання. військо. долоня. пам’ять. пройтися
трішки. втома.
кімнату перебути. ремонт залишити історикам. вечір. стіл.
дихання без кватирки.
Ненормативне використання тире робить самостійною кожну мовну одиницю, ужиту між цими знаками: – вже – по волокнах – перебрано простір –
і вже – пережовано – наскрізь – повітря – в
нім – кожен – замацано – кіло – і деци – і санти – і просто – простісінькі – метри.
Значну експресивність тире пояснюють його графічними характеристиками. Традиційне використання тире переходить у нову площину: довга риска стає маркером проміжку часу й простору, передає послідовність та зв’язність процесу.
Ненормативним є використання знака оклику та знака питання для оформлення німої репліки одного з персонажів діалогу, для передавання різноманітних емоцій (здивування, сумніву, незгоди, обурення), для зображення емоційного напруження (табл. 110, прим. 3).
Лапки, крім основного призначення, – слугувати засобом уведення прямої мови, виділення цитат, назв, наприклад, книг, газет тощо, використовують для підкреслювання окремих слів, особливо жаргонних, діалектних, професіональних, а також з іронічним значенням (табл. 110, прим. 3).
Найчастіше письменники експериментують з експресивністю крапок, які здатні заміняти більшість знаків пунктуації і займати будь-яку позицію в реченні, а також надавати різноманітних додаткових значень (табл. 112, 113).
2) Надмірна пунктуація (параграфіка) посилює емоційне забарвлення тексту, а поступове збільшення кількості розділових знаків (знаків оклику чи питання) графічно передає зростання емоційності мовлення (табл. 113, п. 2).
3) Часткова чи повна відсутність потрібної пунктуації в тексті твору може, з одного боку, давати можливість читачеві мислити незалежно, по-своєму читати й інтерпретувати написане, акцентувати увагу на цікавих саме для нього моментах або ж, з іншого боку, відволікає увагу читача від змісту і підкреслює форму. Відсутність знаків пунктуації може передавати: а) потік свідомості, внутрішній монолог: дівча пухнасте у короні маковій їсть пластівці й дурниці милі меле між індіан оплачених-оплаканих за те що ти украв її у мене; б) відчуття нескінченності, часової протяжності у зв’язку з відсутністю синтаксичного початку та синтаксичного кінця. Використання якогось одного пунктуаційного знака на фоні повної відсутності інших посилює його вагомість:
Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?
Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися
Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому
Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися
У сучасній поезії відсутність у текстах розділових знаків (та великих букв) є «фірмовим знаком» автора чи літературної течії.

 

Напишіть, будь ласка, у коментарях про опрацювання цих теоретичних матеріалів.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.