КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ
Схарактеризовано поняття культури мовлення і комунікативно-стилістичні якості мови. Подано визначення мовної норми, наведено типологію норм української літературної мови.
1. Поняття про культуру мовлення. Комунікативно-стилістичні якості мови.
2. Норма як основне поняття культури мови. Варіантність норм.
3. Кодифікація норм. Історичний характер мовної норми.
4. Явище пуризму у сфері кодифікації норм, його позитивні та негативні риси.
5. Типологія норм української літературної мови.
6. Явище мовної інтерференції. Суржик як соціокультурний феномен
7. Український мовний етикет.
1. Поняття про культуру мовлення. Комунікативно-стилістичні якості мови
Термін культура мовлення використовують у двох значеннях: 1) дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування; 2) практична лінгвістична дисципліна, що вивчає типологію норм сучасної української мови, пропагує зразки досконалої мови, формує критерії усвідомленого ставлення до мови.
Культура мовлення виявляється в таких комунікативно-стильових якостях мовлення:
(Дудик П. С. «Стилістика української мови», Київ, 2005; с. 299–309)
1) правильність, або нормативність − дотримання норм; її складниками є точність та логічність;
2) точність, яка буває, по-перше, предметна − це відповідність слова і позначуваного ним предмета чи явища; по-друге, понятійна − це вживання узвичаєних значень слів і словосполучень, недвозначність у формулюванні думки;
3) логічність, яка теж буває предметна (передбачає відповідність зв'язків та відношень між одиницями мови в мовленні зв'язкам та відношенням між предметами і явищами в реальній дійсності) і понятійна (послідовний розвиток думки до її завершення);
4) чистота − відсутність нелітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, слів-паразитів тощо; (П. С. Дудик, с. 309–311; 316)
5) образність − уживання слів і словосполучень у незвичному оточенні, тобто їхнє переосмислення в порівняннях, метафорах, епітетах тощо; (П. С. Дудик, с. 316)
6) виразність − привернення уваги слухача формою висловлення, логічним та емоційним підкресленням; її складниками є чіткість, яскравість (П. С. Дудик, с. 320–321), емоційність, що передає почуття, настрої, суб'єктивне ставлення мовця за допомогою інтонації та лексико-граматичних засобів;
7) багатство й різноманітність − великий обсяг активного словника; використання різних засобів і способів для вираження того самого змісту, тобто оперування лексичними, фразеологічними, словотвірними, синтаксичними синонімами; (П. С. Дудик, с. 326–329)
8) доречність − добір та організація мовних засобів, що відповідають меті, умовам і ситуації спілкування: доречність контекстуальна (відповідає темі), стильова, ситуативна; (П. С. Дудик, с. 321–323) особистісно-психологічна; доступність − мовлення дохідливе, сприймається легко;
9) достатність − містить таку кількість мовної інформації, яка потрібна для логічної завершеності думки;
10) змістовність − повне розкриття предмета розмови без невиправданих повторень і дублювань, пустопорожніх фраз;
11) стислість − прагнення висловити максимальну за обсягом інформацію мінімальною кількістю мовних засобів;
12) етичність − відповідає усталеним у суспільстві позитивним нормам поведінки; (П. С. Дудик, с. 323)
13) естетичність − гармонія змісту і його мовного оформлення, милозвучність, відчуття краси слова; (П. С. Дудик, с. 323–325)
14) дієвість (ефективність), що спонукає адресата до зміни поведінки − зовнішньої (вчинків, дій) чи внутрішньої (думок, поглядів, настроїв).
2. Норма як основне поняття культури мови. Варіантність норм
Норма (від лат. правило, взірець) − це сукупність найбільш стійких і традиційних ознак мови, закріплених у процесі колективного спілкування в певний період розвитку мови й суспільства. Норми властиві різним формам існування мови, у зв’язку з чим виділяють загальномовну, літературну та стильову норми.
Загальномовними є такі норми української мови, які властиві її системі на відміну від системи інших мов (відмінювання, дієвідмінювання, узгодження, поєднання слів у словосполучення тощо). Порушення цих норм означає вживання утворень, що не існують у мові, і тому неможливих. Загальномовні норми властиві всім формам існування мови, зокрема й територіальним та соціальним діалектам.
Літературна норма є відібраною і соціально закріпленою частиною загальномовної норми. М. Пилинський визначає літературну норму так: це історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної мови в процесі спілкування.
Стильова норма − це різновид літературної норми, який виявляється в існуванні специфічних засобів, закріплених за певним функціональним стилем (науковим, офіційно-діловим тощо).
Норми бувають імперативні та диспозитивні. Імперативні − це строго обов’язкові норми, їхнє порушення розцінюють як слабке володіння мовою (порушення норм відмінювання, дієвідмінювання, належності до граматичного роду тощо). Такі норми не допускають варіантів, їх називають безваріантними (напр., слово спина вимовляють з наголосом на першому складі). Диспозитивні норми (не строго обов’язкові) допускають варіанти – або стилістично марковані (книжн. семи / розм. сімох) або цілком нейтральні (батькові / батьку). Це варіантні норми.
Варіанти – це різні форми тієї самої мовної одиниці, які зберігають однакове значення, тобто виконують ту саму функцію. Варіанти є на всіх мовних рівнях: фонетичні (і/й, у/в, з/із/зі, би/б, же/ж), орфоепічні (сонячний/соняшний, Гете/Ґете), акцентуаційні (мабуть), морфологічні (густи/гудіти, рука/руці/ручка, молода/молодая, садка/садок, осипатися/обсипатися), фразеологічні (брати до серця/до душі), лексичні (пес/собака), синтаксичні (летів, як стріла/стрілою).
Форма вияву норми може бути імпліцитною та експліцитною. Імпліцитно, тобто в неявній, несформульованій, неописаній формі, норма виступає у вигляді текстів, що їх вважають зразковими. Вплив таких текстів підтримується загальним уживанням. Експліцитно (у явному вигляді, сформульовано) норма постає перед носіями мови в кодифікації.
3. Кодифікація норм. Історичний характер мовної норми
Кодифікація норм – це їхнє встановлення і фіксація, тобто це створення правил, які мовний колектив усвідомлює і приймає в певну епоху як обов’язкові для повноцінного вживання літературної мови, а також опис цих правил у граматиках, словниках, довідниках, що мають авторитет у суспільстві. Норма живої мови є категорією динамічною. Кодифікація, навпаки, статична, зберігає і фіксує літературну мову протягом певного періоду.
Позитивним у кодифікації є те, що вона замінює інтуїтивні уявлення про норму знанням норми, створює умови для викладання літературної мови, сприяє єдності і стабільності літературної мови на всій території її поширення.
Недоліком кодифікації є нормативний опис мови в закам’янілому вигляді. Так, авторитетні посібники, які кодифікують мовну норму, стають зразком для наступних посібників і довідників, закріплюючи на багато років норму того часу, коли були створені попередні посібники. Тому кодифікація має бути адекватною сучасній для неї нормі.
Нормалізацію української мови започатковано в перших словниках і граматиках, автори яких (Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм. Культура української мови утверджувалася завдяки численним працям, зокрема граматиці О. Павловського, дослідженням П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського. Становленню лексичних норм сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка. Із 20-х років 20 ст. активне обговорення нормалізації української мови супроводжувалося появою практичних курсів української мови, перекладних термінологічних словників, посібників з культури мови, серед них праці Олени Курило, Миколи Сулими, Сергія Смеречинського, Євгена Плужника. Усталенню загальнолітературних норм сприяла наукова і видавнича діяльність Івана Огієнка, який заснував і редагував журнал «Рідна мова» з програмним гаслом «Для одного народу − одна літературна мова, один правопис». У 1931 році вийшла праця Олекси Синявського «Норми української літературної мови»; подальше внормування української мови ґрунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї редакції (1960), 3-ї (1990), 4-ї (1993), сучасної редакції (2019), на виданні нормативних словників. Значною є й культуромовна діяльність письменників М. Рильського, Б. Антоненка-Давидовича, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль, С. Караванського. Є. Чак та ін. В Інституті мовознавства створено відділ культури мови, став виходити збірник «Культура слова». Лексика української мови найповніше представлена в тлумачному Словнику української мови. Назвати інші словники української мови.
4. Явище пуризму у сфері кодифікації норм, його позитивні і негативні риси
У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови часом діють тенденції пуризму. Пуризм (від лат. purus − чистий) − це надмірне прагнення до очищення літературної мови від іншомовних запозичень, неологізмів, а також прагнення вберегти літературну мову від проникнення лексичних чи граматичних елементів, які стоять за межами норми. Найактивніше виявляється пуризм у період формування літературних норм національних мов, а також у часи важливих суспільних подій.
Позитивною рисою пуризму є піклування про самобутній розвиток національної мови і культури, використання надбань загальнонародної мови.
Негативним у пуризмі є прагнення відмежуватися від закономірних контактів між народами і мовами, намагання звільнитися від уже засвоєного мовою, суб’єктивне прагнення нав’язати мові штучно створені слова замість чужомовних, які вже ввійшли в мову.
Такі процеси відбувалися в усіх відроджуваних національних мовах: чеська мова уникала германізмів, болгарська – турецьких впливів, румунська – слов’янізмів тощо.
Спроб нормалізації лексичного складу мови було немало і в історії української літературної мови. Наприклад, І. Нечуй-Левицький пропонував заміняти загальновживані українські вислови, особливо в книжних стилях, давніми й маловживаними: замість різниця – різнація, одличка; зам. назва – назвище; різні – усякові тощо. Б. Грінченко виступав проти таких слів, як скромний, росистий, крівля, яр та ін. В українській термінології створювались власні терміни замість іншомовних: магніт – тягунець, штепсель – притичка, фільтр – цідилко, перпендикуляр – сторч тощо.
5. Типологія норм літературної мови
Класифікацію норм традиційно проводять за співвіднесеністю їх з різними рівнями мовної ієрархії. Виділяють такі типи норм (наводити приклади до кожної з норм):
1) орфоепічні (визначають правильну вимову),
2) акцентуаційні (визначають правильний словесний наголос),
3) лексико-фразеологічні (визначають розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності),
4) словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їхнє розташування і сполучення у складі слова),
5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами),
6) синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень),
7) стилістичні норми (визначають доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування),
8) орфографічні норми (визначають правильне написання слів),
9) графічні (визначають правильне написання букв),
10) пунктуаційні норми (визначають правильне вживання розділових знаків).
Кожен із типів норм відображений у правилах, що зафіксовані в правописних кодексах літературної мови, у словниках. Правила – це відбиття в нашій свідомості реальних мовних норм, а не сама норма. Звичайно, правила літературної мови вужчі за її норми, адже правила залежать від ступеня нашого знання про мову і досить змінні. Мовці, що володіють мовою, впорядковують своє мовлення не за правилами, а за реальними нормами як зразком (що й лежить в основі чуття мови).
6. Явище мовної інтерференції. Суржик як соціокультурний феномен
У мовленні людей, що володіють двома мовами, можуть виникати помилки в системі одної мови під впливом іншої мови. Це явище називають інтерференція (таблиці, с. 23, п. 5). Найбільш поширеним типом інтерференції в Україні є перенесення особливостей російської мови на українську на різних її рівнях: фонетичному (кроф, книшка, чясто, читае), лексичному (я рахую, що... «я считаю»), фразеологічному (кидатися в очі "бросаться в глаза), морфологічному (семидесяти), синтаксичному (див. таблицю 28).
Просторічне мовлення, засмічене невмотивовано запозиченими внаслідок інтерференції російськими елементами, називають суржиком (букв. суміш жита з пшеницею, ячменю з вівсом тощо): всьо вже перечитав, утром заходив сантєхнік, дєвочка така взросла. Суржик поширений у побутовому мовленні, звідки проникає на сторінки газет, журналів, книжок. Боротьба із суржиком є одним з головних завдань покращення культури українського мовлення в суспільстві.
7. Мовний етикет
У широкому розумінні мовний етикет − це узвичаєні правила, норми мовної поведінки людей в обставинах безпосереднього контактування. У вузькому розумінні це усталені мовні звороти, типові формули, що їх використовують у певних ситуаціях спілкування і які відповідають національно-культурним традиціям суспільства. Серед виражальних засобів української мови − типові формули звертання, вітання, прощання, побажання, подяки, поздоровлення, прохання, вибачення, співчуття тощо. Навести приклади.
Мовний етикет залежить від загальної культури спілкування, соціального статусу мовців, рівня їхньої освіти й виховання, віку, статі, емоційності ситуації.
Напишіть, будь ласка, у коментарі про опрацювання теоретичного матеріалу.