Лекція 7

Стилістичні можливості ускладнених речень

 

Описано стилістичні можливості однорідних і відокремлених членів речення, вставних і вставлених конструкцій, звертань.

 

1. Стилістика однорідних членів речення.
2. Стилістичні фігури, побудовані на принципах однорідності.
3. Стилістичне використання відокремлених членів речення.
4. Стилістика порівняння.
5. Стилістичні можливості звертання.
6. Стилістичне вживання вставних конструкцій.
7. Стилістика вставлених конструкцій.

 

1. Стилістика однорідних членів речення

 

1. 1. Стильові відмінності у вживанні однорідних членів речення

 

Речення з однорідними членами найчастіше вживають у книжному мовленні. У діловому, науковому і рідше в публіцистичному стилях їх використовують для точного, логічного передавання думок, класифікації предметів і явищ, виділення й уточнення їхніх суттєвих ознак тощо. Тут до однорідного ряду ставлять вимоги, пов’язані з логікою викладу.
1) Перерахування має відбуватися на одній підставі: До односкладних дієслівних речень належать: означено- , узагальнено- , неозначено-особові, безособові та інфінітивні.
2) Члени ряду повинні взаємно виключати один одного.
Неправильно:
— До односкладних речень належать: особові, безособові, з формами на -но, -то, номінативні.
— Поети і письменники.
А. Коваль: «Нерозрізнення родових і видових понять робить виклад розпливчатим, нечітким, думки – невиразними, змішує логічні акценти. Якщо є можливість вибору між родовим і видовим поняттям, слід віддавати перевагу видовим, бо вони конкретніші, вужчі семантично, чіткіші: і для нас, і для наших дітей, і для їхніх нащадків = для багатьох наступних поколінь (така заміна засушила б текст, зробила б його безликим, позбавленим експресії)».
3) Ряд має бути повним, тобто охоплювати всі види певного роду, всі складники класифікації (особливо це стосується наукових класифікацій). Часто систематизацію в ході класифікування підкреслюють цифрами чи буквами перед кожним із членів ряду. Усі пункти переліку обов’язково мають бути виражені однаковою граматичною формою і мати приблизно той самий порядок розташування компонентів та оформлення їх: Основні типи морфологічного словотвору в сучасній українській мові такі: а) суфіксація (утворюють нові слова шляхом приєднання до основи відповідного суфікса); б) префіксація (утворюють нові слова шляхом приєднання до основи відповідного префікса); в) … (Підручник). Якщо перелік не є класифікаційним, ряд може й не бути вичерпним, найчастіше тому, що членами однорідного ряду стають найголовніші компоненти, другорядні ж не згадані або позначені словами тощо, та інше: Висвітлюючи історію звуків української мови, О. Шахматов використовує дані досліджень інших учених (О. Потебні, П. Житецького, О. Огоновського та інших).
У художньому й почасти в публіцистичному мовленні для створення емоційно-експресивного заряду, враження незвичайності, небуденності часто поєднують тематично й логічно різнопланові поняття: Дай же ти, Господи, йому талану, тій душеньці праведній, тому хитрюзі, тому волоцюзі, тому анахтемському запорожцеві, якого всі звуть чомусь Мамаєм, нечестивим іменом татарським (О. Ільченко). Нагромадження однорідних членів і порушення при цьому логічних вимог побудови ряду може створювати комічний ефект або показує калейдоскопічність чи несподіваність вражень. Художня мова, особливо поетична, широко впроваджує зіставлення далеких і логічно неоднорідних понять для посилення враження піднесеності, урочистості, небуденності розповіді: І час, і нудьга, і в’язниця / поклали на бранців ознаки (М. Старицький). Однорідний ряд, побудований на зіткненні прямих і переносних значень слова, дає змогу сміливо поєднувати стилістично різноплощинні слова: … обличчя Михайлика не знало ще – ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса – анічогісінько (О. Ільченко). У красному письменстві й мові публіцистики однорідний ряд часто утворюють як лексичні, так і контекстуальні синоніми, прямі й переносні значення слів. Кожен наступний член ряду посилює попередній, а разом вони дають можливість рельєфніше, об’єктивніше, виразніше відтворити певний образ, картину, подію, створюючи при цьому ще й додатковий відтінок емоційного нагнітання ознаки. До такого однорідного ряду не можна застосувати логічних підстав поділу понять. Однорідні члени не виключають один одного, а, перехрещуючись, показують певне поняття з різних боків, окремі його ознаки.

 

1.2. Морфологічне вираження і структура однорідних членів речення

 

Оскільки в науковому та офіційно-діловому стилях однорідні члени речення використовують для класифікації явищ і ознак, то переважають іменникові та прикметникові ряди: Крім видів пам’яті, виділяють іще її процеси, до яких зараховують запам’ятовування, відтворення, зберігання і забування матеріалу (З довідника). У художній і публіцистичній мові однорідні члени речення є основним засобом описового стилю, їх використовують для створення портретів, для змалювання пейзажів, різноманітних дій і станів, тому вживають прикметникові, дієслівні, прислівникові та іменникові ряди. Добір і розташування однорідних членів речення, способи їхнього поєднання залежать від індивідуальних авторських смаків та вподобань:
1) Білолиця, кароока / і станом висока, /у жупані; кругом пані, / і спереду й збоку (Т. Шевченко). – Опис побудовано на фольклорних зразках, індивідуальні риси майже відсутні.
2) Чи не на всіх поличчях козак Мамай – вродливий січовик, де трохи старший, де молодший, дядечко невеличкий, кремезний, чорнявий вусань, з козацьким оселедцем, у жупані (О. Ільченко) – Опис-портрет змальовує зовнішність героя узагальнено, як тип.
3) Прабаба була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі (О. Довженко). – Опис містить не тільки зовнішню, але й внутрішню, психологічну характеристику персонажа.
4) Ніч, насуваючись, жене нас вперед, бо скоро-скоро вже вона грякне, ударить вітром, спалахне неоново-синіми спалахами хмар, поєднає небо і землю ланцюгами блискавиць (О. Гончар). – Ряд яскраво емоційних дієслів підкреслює динамічність у зображенні розбурханої стихії.
5) Берлин рушив, а Івася / курява покрила… / Полічили, що достали, /встали сіромахи, / помолились на схід сонця, / пішли понад шляхом… (Т. Шевченко) – Описова картина перспективного плану розгортається в просторі й часі.
6) Козацтву-товариству із синьої хвилі / рукою махає, гукає: / «Нехай вам, товариство, Бог допомагає!» / І в синій хвилі потопає, пропадає (Т. Шевченко) – Римовані однорідні члени речення дієслівної форми, які притаманні українським народним думам, використані в поезії для створення фольклорного колориту.
7) Я оддам, я продам / кумові хатину, / я куплю, я зроблю / яточку під тином: / торгувать, шинкувать / буду чарочками, / танцювать та гулять / таки з парубками (Т. Шевченко). – Близькі змістом і звучанням дієслівні пари розміщені у римованих позиціях, інтонація вірша створює чіткий танцювальний ритм.
Однорідні члени речення в художній мові, як правило, непоширені чи мало поширені, і тому їхні ряди «справляють враження вільних, легких, прозорих» (А. Коваль). Значне поширення однорідних членів залежними словами уповільнює виклад, наближає його до публіцистичного чи наукового.
У розмовному мовленні найчастіше використовують однорідні ряди невеликого обсягу, не обтяжені розгорненими групами залежних слів: Ф е д і р. Я до пуття і не розчув, і не зрозумів, що’ він запитував; А р и с т а р х. Думалось, як краще… Кіношники, кореспонденти приїздили… (О. Коломієць).

 

1.3. Особливості поєднання однорідних членів речення

 

Способи поєднання однорідних членів речення теж є стилістично маркованими. Так, у книжних стилях однорідні члени, що переважно становлять логічно вичерпний перелік, поєднані безсполучниково, за винятком останнього члена ряду, приєднаного сполучником і / та, що вказує на завершеність ряду. Відсутність цього сполучника може свідчити про те, що ряд незакінчений. Активно функціонують двочленні сполучники:

Як у цивільній, так і в кримінальній справі між сторонами був спір. – Градаційні відношення з відтінком підкресленої рівнозначності.

Прекрасне в мистецтві не тільки радує і втішає поета, але й вабить своєю глибиною. – Градаційні відношення, які встановлюють, що охоплення дією не обмежене одним предметом, а поширене й на інший предмет.
У художньому і частково публіцистичному стилях сполучники посилюють, увиразнюють однорідні члени. За допомогою повторюваного сполучника виділено кожен член однорідного ряду, створено враження множинності, посилено емоційність мовлення. Відсутність сполучників «робить вислів менш яскравим, начебто приглушує в ньому барви» (А. Коваль). Парне розташування однорідних членів вносить у текст відтінок зіставлення через контрастність, приховане протиставлення або ж урочистість, пафосність; у цьому разі впорядкування тексту особливо чітке і тонке: Оживлялась музика крапель сумних і веселих, лінивих і жвавих, глухих і дзвінких (М. Коцюбинський). Експресивність у речення вносить симетричне розташування пар однорідних членів: Нехай думка, як той ворон, / літає та кряче, / а серденько соловейком / щебече та плаче (Т. Шевченко). Сполучник і, який поєднує два останні члени ряду, теж вказує на закінченість переліку, але ця закінченість зумовлена не логічними причинами, а намірами автора: Був я вітром, був я лютим, був я нордом. / Став я ніжним, став я птахом і крилом (Б. Олійник). Поєднання різних типів зв’язку членів однорідного ряду – безсполучникового і сполучникового – збагачує фразу інтонаційно, робить її гнучкішою, збільшує експресію: В колонах. Поро’тно. Крізь попіл, і бронзу, і мармур. / З непам’яті. З пам’яті, з виру морського і суші / солдати, матроси, єфрейтори і командарми / суворо проходять повз нас, і грядущих, і сущих (Б. Олійник).

Загалом у художньому тексті в межах речення, але частіше в межах абзацу однорідність може проявлятися в комплексі, де стилістичну роль відіграють і різні морфологічні ряди (іменники, прикметники, дієслова, прислівники), і зіставлення та протиставлення лексичних значень одиниць ряду, і зіткнення стилістичних якостей слів.

 

1.4. Узагальнювальні слова при однорідних членах речення

 

Узагальнювальні слова при однорідних членах речення є одним із прийомів організації позамовного матеріалу. У науковому й офіційно-діловому стилях узагальнювальні слова, як правило, називають найближче родове поняття, види якого є об’єктом перерахування, і стоять перед однорідними членами, що поєднані переважно безсполучниковим звязком: Територія України поділена на такі плодові зони: Полісся, Лісостеп, Степ, Наддністрянщина… У художньому стилі узагальнювальними словами найчастіше виступають займенники та прислівники, які охоплюють або широке родове поняття, або ж ціле щодо складників однорідного ряду і можуть стояти як на початку ряду, так і після однорідних членів. Са’ме невизначеність, широта семантики і надає таким узагальнювальним словам відтінку експресивного підкреслення, посилення того, що об’єднане цим словом: Усе в чеканні: спілі краплі рос, / земля і місяць, вишні і тополі. / І тиша в тиші. І тумани в полі (Б. Олійник). Однорідні члени речення повинні обов’язково узгоджуватися з узагальнювальним словом у всіх наявних у них формах. Тому неправильно: Змагання відбулися з таких видів спорту: біг на 500 м, стрибки в довжину, п’ятиборство; Написано підручники з найважливіших галузей: теорія держави і права, державне право, загальна історія держави і права тощо.

 

2. Стилістичні фігури, побудовані на принципах однорідності

 

На принципах однорідності побудовані такі стилістичні фігури, як зевгма, ампліфікація, повтор і градація.
2.1. Зевгма (гр. зв'язок; іго, ярмо) – стилістична фігура, утворювана скороченням конструкції шляхом об’єднання однотипних понять в однорідний ряд зі спільним компонентом: Летять журавлі, гуси, лебеді. Гості то сиділи, то стояли – і все говорили. Є три позиційні типи зевгми: протозевгма, мезозевгма, гіпозевгма.
Протозевгма (гр. перший), або прозевгма (гр. уперед) – це скорочення конструкції шляхом винесення спільного компонента в початкову частину: Р. Гамзатов: Пити можна всім. Необхідно тільки знати, де і з ким, за що, коли і скільки.
Мезозевгма (гр. сере́динний), або кон’юнкція (лат. зв'язок) – скорочення конструкції шляхом розміщення спільного компонента всередині однорідного ряду: Шумить жито, співа, заохочує жить (П. Тичина).
Гіпозевгма (гр. внизу), або епізевгма (гр. після) – це скорочення конструкції за допомогою винесення спільного компонента в кінцеву частину: Чи дружина вірна, чи скорботна мати, чи сестра твоя шлють ті листи (О. Гончар).
Отже, основна функція зевгми – це мовленнєва економія шляхом об’єднання однорідних понять – непоширених чи малопоширених однорідних членів речення.
Вторинною функцією зевгми є ігрова. Зевгму, що є поєднанням логічно несумісних понять, наз. каламбурною: О, сицилійський рай! Апельсини, грейпфрути, гранати, автомати, пістолети. У гумористичних творах трапляється фігура нанизування каламбурних зевгм: У парках з’явилися молоді листочки і закупівельники. Повітря і судові рішення ставали м’якшими; скрізь грали шарманки, фонтани і картярі (О’ Генрі).
Непродумана зевгма може спричинити мовленнєву помилку, яку наз. анаколуф (гр. непослідовний): Мій брат розуміє й захоплюється мистецтвом. Анаколуф можуть використовувати в художніх творах для зображення малограмотного мовлення. Приклад.

 

2.2. Ампліфікація

 

Ампліфікація (лат. збільшення, розширення, поширення), синоніми – конгереза, конгерезис, розширення – стилістична фігура, що полягає в нагромадженні (нанизуванні) синонімічних або однотипних мовних одиниць (синонімів, порівнянь, епітетів, перифраз, однакових за довжиною слів чи конструкцій, однорідних членів речення тощо) для підсилення характеристики, доповнення і збагачення думки, висвітлення зображуваного явища чи поняття в різних аспектах, для оцінки: Дивіться, дивіться, добрі люди, що в мене молодиця, як калина, як яблучко, як дівочка, як паняночка! (Марко Вовчок). Яскравою ознакою фольклору є нагнітання слів зі зменшено-пестливими суфіксами. У художній літературі цей прийом використовують для стилізації народного мовлення: Хліба ні шматочка нема. Нема де й заробити. Сім’я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, ні росиночки (М. Коцюбинський).

Ампліфікацію притаманна художньому, публіцистичному, конфесійному стилям.

Фігури ампліфікації:
1) прийом перерахування, який полягає в нагнітанні однорідних членів речення (протилежна функція зевгми); мета – створення ефекту множинності чи швидкої зміни подій, або ж детального опису чи уточнення: Вогонь шаленів, скакав, перевертався, танцював серед диму (М. Коцюбинський);
прийом перерахування може поєднуватися з іншими стилістичними фігурами:
а) катакосмесис (гр. впорядковувати) – фігура перерахування подій відповідно до їхньої послідовності, лежить в основі композиційного стилю ab ovo (від яйця), розгортання оповіді відповідає хронологічній послідовності подій: Прийшла… Вмилась, напилася, / тихо усміхнулась, / вдруге, втретє напилася і не оглянулась. / Полетіла, мов на крилах, серед степу пала, / пала, стала, заплакала / і… і заспівала (Т. Шевченко);
б) силепсис (гр. поєднання) – нарочито алогічне перерахування об’єктів: Статистиці відомо, скільки в країні мисливців, балерин, револьверних станків, собак усіх пород, велосипедів, пам’ятників, дівчат, маяків і швейних машинок.
2) прийом розлогого поширення одного із членів речення з метою уточнення (ад’юнкція – лат. приєднання): Вона вже ніколи туди не повернулася – ні через рік, ні через два, ні потім, коли закінчила інститут і вийшла заміж за офіцера (Л. Пономаренко);
3) нагнітання характеризувальних означень-епітетів та описових зворотів (систрофа – гр. накручування) для певної оцінки: А ти – відтята, стята, нежива, відторгнута, чужа, сумна, ворожа – пройдисвітів береш до свого ложа (В. Стус – про землю);
4) нагнітання коротких і виразних слів, поспішне нанизування характеристик, переважно негативних (епітрохазм – гр. меткий) з метою оцінки: Ти вчинив як негідник, мерзотник, підлий, покидьок.

 

2.3. Посилювати ампліфікацію може повтор як засіб подовжити перерахування: Пісня та мила, пісня та люба, все про кохання, все про любов (Нар. пісня). Убогії ниви, убогії села, убогий, обшарпаний люд (Б. Грінченко). Якщо те саме слово повторене в різних реченнях або в частинах складного речення, але в супроводі інших слів, які посилюють його виразові якості, то такий повтор називають посилювальним: Дерева мене чекають, І падає листя на стежку, І падають зорі в долоні, І падає сон у траву (І. Драч).

2.3. Градація (лат. підвищення) – розташування однорідних мовних одиниць за ступенем наростання чи спадання їхніх семантичних та експресивних якостей. Висхідна градація: Усе було переговорено, перегарикано, перемелено на жорнах досади (М. Стельмах). Спадна градація (рідше): І лиш попереду червоний вогник, мов поклик, блимав, танув і мовчав (С. Тельнюк). Висхідно-спадна градація: Запитання стикались одне з одним на близькій відстані, впритул, громадились, розсипались, збочували (О. Довженко).

 

3. Стилістичне використання відокремлених членів речення

 

Різнотипні відокремлені члени речення частотні в писемному мовленні. У науковому та офіційно-діловому стилях їх уживають для уточнення, конкретизації, додаткового повідомлення. Приміром, для відокремлених обставин характерна препозиція і їхня роль полягає в тому, щоб вказати на додаткову дію, яка зумовлює основну чи передує їй: Заслухавши й обговоривши доповідь, члени конференції відвідали музей. У художньому стилі основна інформація може міститись у відокремленні. Крім обов’язкового, тут можливе і факультативне відокремлення, яке залежить від уподобань автора. У художньому та публіцистичному стилях відокремлені компоненти є засобом образності, оцінності. Так, відокремлені означення, виражені зворотами, виділяють в описах окремі штрихи, а відокремлені поширені обставини створюють напружений темп розповіді, вводять читача в гущу подій. Відокремлені прикладки здебільшого виявляють ставлення мовця – позитивне чи негативне – до висловленої думки (потрібний ефект створює лексичне значення іменника-прикладки, а також залежних слів, зокрема оцінних прикметників). У розмовному мовленні відокремлення можливе в розповідях-описах як подробиці, що з’являються в процесі висловлення думки (таблиці, с. 65–67). Приклади.

 

4. Стилістика порівняння

 

4.1. Під порівнянням, чи зіставленням, звичайно розуміють аналіз об’єктів з метою встановлення моментів подібності і відмінності.
У стилістиці та поетиці термін порівняння використовують у значенні уподібнення. Уподібнення передбачає таке порівняння, за якого беруть до уваги не відмінності між об’єктами, а тільки подібність. Фігура використання порівняння наз. гомеозис (гр. подібний).
Для українських порівнянь, як і для всіх слов’янських, притаманні, по-перше, широкий діапазон зіставлюваних понять, по-друге, оцінність. Через порівняння зближують такі віддалені поняття, як живе й неживе, фізичне і психічне тощо; порівняння може стосуватися якості і кількості, емоцій та експресії.
4.2. У сучасній науковій літературі прийнято розрізняти порівняння логічне (буквальне, буденне) та образне (фігуральне).
Логічне порівняння, або компарація (лат. зіставлення, порівняльний розгляд) – це зіставлення, що виражає таку якість, яка однаковою мірою властива і його суб’єкту, і його об’єкту: Зося гуляла чинно, неспішно, як гуляють освічені дівчата. Таня така ж уважна, як і Катя.
Образне порівняння (синоніми: метафоричне порівняння, симіле (з лат. уподібнення, порівняння), художнє порівняння, експресивне порівняння) – це уподібнення понять, тематично віддалених і логічно неспіввідносних.

4.3. Функції порівняння:

1) полегшує пояснення: На сітківці ока, як на екрані, виникає зображення предмета;
2) є прийом аргументації: У Південно-Африканській Республіці після скасування смертної кари злочинність різко виросла. Подібне може статися й у нас. У юриспруденції такий прийом називають аргумент до прецедента, це опора на рішення, прийняте авторитетною інстанцією з аналогічного питання. Компаративну аргументацію вважають психологічно виграшною;
3) полегшує пізнання нового (когнітивна функція): напр., порівняння руху електричного струму з рухом рідини й подальше уточнення, доповнення особливостей струму;
4) художній опис об’єкта: Слова були міцні та повні, наче добре зерно (М. Коцюбинський).

4.4. Засоби вираження порівнянь:

1) порівняльний зворот із порівняльним сполучником: Приклад.
2) підрядна порівняльна частина з порівняльним сполучником: Приклад.
3) порівняльний присудок: Вода – як скло (Л. Глібов);
4) форма Р. відм.: колір морської хвилі;
5) форма О. відм. на зразок бігти зайцем, вити вовком; цю форму ще називають О. перетворення, О. порівняння, метаморфоза (гр. перетворення): Кришталь, кришталь… і золоті ворота горять на сонці дорогим вогнем (О. Зуєвський);
6) порівняльна прикладка: Шануйте граматику – незмінного диригента незліченного оркестру слів (І. Вихованець);
7) форми з компаративною лексикою на зразок нагадує, схожий, подібний, здається тощо: На людське серце свічка є подібна (Б. І. Антонич);
8) фігура образного паралелізму, або психологічного паралелізму, народнопісенного паралелізму, де порівнюють стан природи і душевний стан людини: Зелений дубочок на яр похилився, а син своїй неньці в ніженьки вклонився (Нар. пісня);
9) заперечне порівняння – це уподібнення, посилене запереченням: Чи я в лузі не калина була? Чи я в лузі не червона була? Часто заперечне порівняння підсилене образним паралелізмом: Не тополю високую вітер нагинає, дівчинонька одинока долю зневажає (Т. Шевченко);
10) фігура синойкейозис (гр. злиття) – неочікуване порівняння, реалізоване в сурядній конструкції: Транжир і скупий – два чоботи пара: що мають, того не цінують;
11) невизначене порівняння, у якому дають найвищу оцінку описуваного без конкретного образного втілення: ні в казці сказати, ні пером описати; несказанна – невимовленна краса і под.

 

4.5. Особливості вживання порівнянь

1) нанизування порівнянь для різноманітних уточнень: Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, так наші молоти гриміли раз у раз… (І. Франко). Порівняння, що мають орієнтальне забарвлення (властиве країнам, народам, мові, культурі Сходу), називають східним. Наприклад, у старовинному тексті 190 р. до н.е.: Який величний був він при зібранні народу!.. Як вранішня зірка серед хмар, як місяць уповні, як сонце, що ллє світло на храм всевишнього, і як веселка, що виблискує в хмарах слави, як квітка троянди в період розпускання, як лілія біля джерельних вод, як гілка ливану в дні літа, як вогонь із ладаном у кадильниці, як золотий цільнокований посуд, прикрашений всілякими каменями багатоцінними, як олива з плодами, і як кипарис, що піднімається до хмар.
2) Якщо носієм образу є група асоціативно зв’язаних одиниць, то йдеться про розгорнуте порівняння: Коли він нахилився до рояля, ми вже не бачили його обличчя. Ми дивились на його руки. Затріпотівши й знявшись, п’ясть завмерла, наче хижа птиця, над білими й чорними, покірними принишклими звірятками… Пальці то слалися, мигочучи, немов низові вогні лісової пожежі, то хапались, як за держално зброї, за загрозливі, як алебарди, акорди, то згиналися й розгиналися, немов насоси, щоб викачати з надр рояля цупкі cтрумені звуків (М. Бажан).
Різновидом розгорнутого порівняння є фігура антаподузис (гр. взаємна віддача) – порівняння відношень між двома парами об’єктів: Озирнувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом зблід… Так школяр, необережно зачепивши шкільного товариша й отримавши за це від нього удар лінійкою по лобі, спалахує, як вогонь, вискакує з лавки і гониться за переляканим товаришем своїм, готовий розірвати його на шматки, і раптом натикається на вчителя, що заходить у клас: умить притихає скажений порив, і спадає безсила лють (М. Гоголь, «Тарас Бульба»).
Ще одним різновидом розгорнутого порівняння є епічне порівняння, суть якого полягає в тому, що, порівнюючи один предмет з іншим, письменник так захоплюється предметом, узятим для порівняння, описує його з такими подробицями, що вже не пояснює, а заслоняє порівнюваний предмет: …гойдливий ритм віршів нагадував похитування корабля на морських хвилях, корабель той ніс Улліса далі й далі до нових і нових пригод, пригоди і подвиги низалися в безконечні сув’язі (П. Загребельний).

Схема аналізу порівняння: 1. Зіставлювані поняття. 2. Логічне чи образне. 3. Функція порівняння. 4. Засіб вираження. 5.Особливості вживання (якщо є).

 

5. Стилістичні можливості звертання

 

Звертання має особливо стилістичну виразність. Ця форма звернення до співрозмовника широко вживана в розмовному мовленні як одна з його визначальних рис, побутує вона і в конфесійному стилі. Менш властиве звертання іншим стилям – художньому, публіцистичному, офіційно-діловому. Діловому мовленню притаманні звертання пане, пані, часто з означеннями шановний, вельмишановний, поважаний, високоповажаний і под. У монологічному мовленні (розмовному, художньому, деяких жанрах публіцистичного) поширені риторичні звертання (не розраховані на відповідь). Так мовець виявляє свій душевний стан, думки, почуття тощо. Це стилістичний засіб для емоційно напруженого зображення подій, активізації читача або слухача, вироблення в них певного ставлення до зображуваного (таблиці, с. 74). Приклад.
Серед звертань є стилістично нейтральні, проте в розмовному мовленні, художній літературі, частково в публіцистиці переважають підкреслено емоційні, образні (таблиці, с. 74). Їхнє призначення – не стільки назвати, скільки дати оцінку. Цьому сприяє насамперед лексичне значення звертального слова – переносного, образного, метафоричного, а також пояснювальні слова і суфікси суб’єктивної оцінки. Художньо-образним засобом посилення звертальності є повторення того самого звертання чи вживання синонімів (таблиці, с. 74, п. 4). Приклад.

 

6. Стилістичне вживання вставних конструкцій

 

Для наукового й офіційно-ділового стилів найхарактернішими є вставні слова, що вказують:
1) на зв’язок між частинами тексту (по-перше, по-друге, отже);
2) на спосіб висловлення думки (іншими словами, точніше);
3) на джерело повідомлення (на думку вченого, за результатами аналізу);
4) пом’якшують категоричність висновків і порад (як відомо, треба гадати);
5) дають оцінку інформації (поза сумнівом, напевне, можна погодитися).
З такими ж функціями перелічені типи вставних слів уживають і в публіцистиці та інших стилях. Художня література використовує весь набір вставних слів, які у взаємодії з лексичними та граматичними засобами сприяють відтворенню різноманітних відтінків – припущення, сумніву, упевненості, ствердження, заперечення тощо.
Особливо широко вживані вставні слова в розмовному мовленні з такими функціями (таблиці, с. 71–72):
1) зав’язування чи підтримання контакту зі слухачем (бачите, вірите, гляньте, майте на увазі, уявіть собі);
2) посилання на джерело інформації (говорять, мовляв, як то кажуть);
3) позначення звичності дії, повторюваності її в минулому (було, бувало).
Зловживання вставними словами засмічує мовлення словами-паразитами на зразок «значить». Цю рису усного розмовного мовлення використовують у художніх творах для індивідуалізації мови персонажів.

 

7. Стилістика вставлених конструкцій

 

У науковому стилі вставлені конструкції є засобом уточнення, роз’яснення, додаткового повідомлення, вони можуть містити побіжні зауваження та коментарі, що з’являються в ході висловлення думки. У художньому та публіцистичному мовленні вставлені компоненти сприяють розвиткові другого плану чи містять оцінку, емоційні зауваження автора або ж набувають ознак образності. Різноманітному змістові вставлених одиниць відповідає і їхня будова. Звичайно виділяють вставлені слова, сполучення слів, словосполучення, прості чи складні речення, підрядні частини, групи речень. Для публіцистичних текстів характерним є експресивне використання розділових знаків як аналогів вставленості. Узяті в дужки, ці знаки не належать базовому реченню, вони є сигналами (символами) нового змісту. Оскільки при цьому лексичних засобів немає, можна лише загалом судити про цей зміст (вираження гніву, подиву, незгоди тощо). Ці вставлені засоби так само, як і ті, що мають лексичне вираження, не належать до структури речення, до якого вони входять, і є виразниками узагальненого емоційно-експресивного змісту, який слугує для висловлення певного ставлення до змісту базового речення. Приклад.
Вставлені компоненти можуть бути введені сполучниками чи без них. Приклади.
Стилістика розглядає вставлені конструкції як фігури уточнення думки, якими є парентеза та її різновиди анаподатон, парембола.
Парентеза (гр. вставка) – граматично не пов’язана з контекстом вставка, що розгортає або пояснює основну тему оповіді: Країни рідної заквітчані степи (Словацький пише так, а ми на те пристанем) з одного запаху пізнав би і сліпий (М. Рильський).
Анаподатон (гр. відступати, повертатися) – це різновид парентези, вставка значного обсягу, при якій автор, повертаючись до основної теми оповіді, повторює сказане: Щоб із своїх онуків-правнуків (сам же кажеш: розумніші й кращі за нас будуть!), щоб із них для себе приклад узяти (А. Головко).
Парембола (гр. між; вставка) – різновид парентези, тематично пов’язаний з контекстом: Мій брат Іван (зо мною він жив у Києві ту зиму, бо складав державні іспити) із книгою товстою… здрімався при столі (М. Рильський). Потенційні можливості має й октаграма (два схрещені квадрати), але її ще мало використовують у Земній геральдиці (В. Кожелянко).

 

Напишіть, будь ласка, у коментарі про опрацювання цього теоретичного матеріалу.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.