1. Лекція 4. Типологія простого речення

Речення як основна синтаксична одиниця. Типологія простого речення

 

Схарактеризовано основні ознаки речення, наведено типологію простого речення

 

План

1. Формування поняття про речення у традиційному мовознавстві.

2. Основні ознаки речення.

3. Речення і судження, висловлення, фраза

4. Типологія простого речення.

5. Типи речень за метою висловлення.

 

Література до теми

Ачилова В. П. Синтаксис і пунктуація української мови. Таблиці, схеми, зразки розбору : навч. посібн. / В. П. Ачилова. – Сімферополь : ВД «АРІАЛ», 2013. – С. 25–30.

Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис : підручник / І. Р. Вихованець. – Київ : Либідь, 1993. – С. 51–65. http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0000842

Дудик П. С. Синтаксис української мови : підручник / П. С. Дудик, Л. В. Прокопчук. – Київ : Академія, 2010. – С. 62–85. http://194.44.152.155/elib/local/sk756566.pdf

Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис : монографія / А. П. Загнітко. – Донецьк : ДонДУ, 2001. – С. 96–124. https://www.studmed.ru/zagn-tko-a-p-teoretichna-gramatika-ukra-nsko-movi-sintaksis_d96c254c2af.html

Каранська М. У. Синтаксис сучасної української літературної мови : навч. посібн. / М. У. Каранська. – Київ : НМК ВО, 1992. – С. 6–34.

Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. Ч. ІІ. Синтаксис : підручник / Б. М. Кулик. – Київ : Рад. шк., 1961. – С. 17–32. http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0001029

Сучасна українська літературна мова. Синтаксис ; за заг. ред. І. К. Білодіда.  – Київ : Наук. думка, 1972. – С. 10–14, 118–149. http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0002690

Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови : підручник / К. Ф. Шульжук. 2-ге вид., доп. – Київ : Академія, 2010. – С. 43–66. http://chtyvo.org.ua/authors/Shulzhuk_Kalenyk/Syntaksys_ukrainskoi_movy/

1. Формування поняття про речення у традиційному мовознавстві

 

Таблиця 30. Формування поняття про речення

Період Дослідники Поняття речення
1. Емпіричний погляд (через аналіз безпосередніх даних спостереження)
5–4 ст. до н.е. Па́ніні Речення – основна синтаксична одиниця, оскільки тільки воно здатне виражати думку.
2. Логічний аспект аналізу
5 ст. до н.е. Аристотель Речення – це складний звук із самостійним значенням, окремі частини якого теж мають самостійне значення (виділено розповідні, спонукальні, а також бездієслівні речення).
3 ст. до н.е. філософи-стоїки Речення – повне самодостатнє висловлення (виділено розповідні, питальні, спонукальні речення).
до середини
19 ст.
Ф. Буслаєв, М. Греч, І. Могильницький;
М. Осадца, П. Дячан, Г. Шашкевич;
О. Партицький;
С. Смаль-Стоцький, Ф. Гартнер
Речення – судження, виражене словами.

«положеннє»;

«рече́нє»;

«ре́ченє», «гадок»
3. Психологічний аспект аналізу
2-а половина
19 ст.
О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський;
О. Шахматов
Речення – психологічне судження.
Речення – вираження психологічної комунікації.
4. Формально-граматичний аспект аналізу
початок
20 ст.
П. Фортунатов, М. Петерсон,
О. Пєшковський
Речення – один із видів словосполучення.
5. Логіко-граматичний (традиційний) аспект аналізу
до середини 20 ст. В. Виноградов Речення – це граматично оформлена за законами мови цілісна одиниця мовлення, яка є головним засобом формування, вираження й повідомлення думки і характеризується завершеною інтонацією.
6. Комунікативний аспект аналізу
з 30–40-х років
20 ст.
Празька
лінгвістична
школа (В. Матезіус)
Комунікативна організація речення є результатом його пристосування до ситуації мовлення, що виражається у виділенні в реченні двох складників: теми (відомого, даного) і реми (нового).
7. Семантичний аспект аналізу
із середини
20 ст.
Ф. Данеш Семантична організація речення – це мовна модель ситуації у поняттях предикатних та непредикатних знаків.
8. Багатоаспектний підхід
з 80-х років
20 ст.
автори «Русской
граматики» (1980),
І. Вихованець
Речення – це предикативна одиниця, що має формальну і семантичну організацію, комунікативну направленість, інтонаційну оформленість.

 

2. Основні ознаки речення

Таблиця 31. Основні ознаки речення

1. Предикативність (від лат. praedicativus – стверджувальний, категоричний)
У розумінні сутності предикативності сформувалися різні підходи.
Перший, традиційний, є найбільш поширеним і розглядає предикативність як комплексну синтаксичну категорію найвищого ступеня абстракції, яка виражає відношення повідомлюваного до дійсності і становить єдність синтаксичних категорій:
а) модальності (від лат. modus – спосіб), часу, особи [В. Виноградов];
б) модальності й часу [Н. Шведова];
в) модальності, часу, особи, числа, роду, виду [Б. Гаспаров].
Носієм предикативності у двоскладних реченнях є присудок, а в односкладних – головний член.
Категорія часу позначає перебіг події щодо моменту мовлення.
Категорія модальності вказує, як мовець оцінює зміст речення. Розрізняють об’єктивну і суб’єктивну модальність.
Об’єктивна модальність – необхідна граматична ознака кожного речення. Центральним у цій категорії є значення реальності / нереальності. До сфери модальності зараховують також характер комунікативної спрямованості висловлень (повідомлення, питання, спонукання) і протиставлення за ознакою ствердження / заперечення. Основним засобом оформлення об’єктивної модальності є дієслівна категорія способу – дійсного (у трьох часових планах: Був дощ; Дощ; Буде дощ) або ірреального (умовного, наказового, бажального: Був би дощ; Хай буде дощ; Якби був дощ; Щоб був дощ).
Суб’єктивна модальність – це додаткова і не обов’язкова характеристика висловлення, яка виражає ставлення мовця до повідомлюваного з погляду ймовірності / можливості. Засобами оформлення суб’єктивної модальності є вставні конструкції (Мабуть, буде дощ.), модальні частки (Я її либонь і побачу.), інтонація (Розумна голова!), порядок слів (Послухає він тебе!), спеціальні синтаксичні конструкції (Хата як хата; Що йому до мене!).За другим підходом, предикативність – це відношення між двома головними членами речення – підметом і присудком, які називають предикативними. [Не охоплено односкладних речень].
2. Семантична завершеність.
Речення виражає окрему відносно закінчену думку, яка формально відчленована від інших думок і яку можна передати за один акт комунікації.
3. Граматична оформленість.
Речення як синтаксичну одиницю-конструкцію складають слова і словосполучення, граматично пов’язані за допомогою закінчень і службових слів.
4. Інтонаційна цілісність.
Слова в реченні інтонаційно оформлені як закінчена цілісність. Інтонація є засобом виділення комунікативного центру та утворення різних за метою висловлення видів речень, кожен з яких має свій інтонаційний малюнок.
5. Комунікативна спрямованість.
Речення є одиницею спілкування, воно орієнтоване на слухача (читача).
6. Речення – одиниця мови.
У сфері мови речення є абстрактним типовим зразком (структурною схемою, моделлю) з готовими позиціями членів речення (головних і другорядних), синтаксичними зв’язками і синтаксичними відношеннями між ними.
Сучасний синтаксичний аналіз тієї чи тієї структурної схеми передбачає опис не тільки її компонентів, але й співвідношення з іншими схемами в системі. З огляду на це сформоване вчення про парадигму речення (від гр. παράδειγμα – приклад, взірець) як ієрархічно організовану систему, що включає ядерне речення – вихідну форму парадигми – та його перетворення.
Є вузьке і широке тлумачення парадигми. У вузькому розумінні парадигма речення постає системою його форм – модальних, часових, видових, особових, числових, родових: Бабуся читає внучці казку – Бабуся читала внучці казку – Бабуся читатиме внучці казку – Нехай бабуся читає внучці казку – Бабуся читала б онучці казку і т. д. У широкому вимірі парадигма речення охоплює також системні перетворення однієї – базової – структурної схеми речення на інші – похідні, або деривати (від лат. derivatus – відведений): Діти посадили калину – Калина посаджена дітьми – Калину посаджено тощо. Повний набір базової і похідних структурних схем утворює дериваційну парадигму структурної схеми речення.Аналіз дериваційної парадигми ґрунтується на понятті регулярності реалізації структурної схеми речення. У регулярних реалізаціях до об’єктивного змісту речення додано певні відтінки – фазові, модальні, емоційно-стилістичні: Брат працює – Брат почав (продовжує, закінчив) працювати – Брат може (вміє, готовий, повинен) працювати; Ніч темна – Ніч виявилася (здавалася) темною; Дощ іде – Дощ не йде тощо.
7. Речення – одиниця мовлення.
У мовленні за типовим зразком утворюють конкретні речення – висловлення. Вони залежать від контексту й мовленнєвої ситуації і поділяються в плані актуального членування на тему (відоме, дане, вихідне у висловленні) та рему (нове, основне, комунікативний центр у висловленні).

 

3. Речення і судження, висловлення, фраза

Таблиця 32. Речення і судження, висловлення, фраза

Речення Судження Висловлення Фраза
Одиниця синтаксису.
Крім судження, може виражати почуття, емоції, переживання людини. Пор.: Волошки дивляться в небо (М. Коцюбинський). – Ах, які вишневі ті світанки! (А. Малишко). Може містити не одне, а кілька суджень: Розганяючи тумани, сонечко вставало (Б. Грінченко).
Структура: граматична основа, другорядні члени речення: Світить яскраве сонце. Оксана – студентка. Весна.
Категорія мислення,
одиниця логіки.
Виражене тільки реченням: Березень – перший місяць весни.
Одне судження можна сформулювати
різними за будовою реченнями: Я не сплю. – Мені не спиться.

Структура: логічний
суб’єкт, логічний
предикат.
Одиниця мовлення. Лексико-граматико-
інтонаційна побудова, створена для позначення певного фрагмента дійсності в конкретний момент:
Дівчина Т/ Р прийшла.
Дівчина Р/ Т прийшла.
Р Дівчина прийшла.

Структура:
тема (відоме),
рема (нове).
1. Складне речення
(О. Пєшковський).
2. Речення (Л. Булаховський).Одиниця фонетики – фрагмент мовленнєвого
потоку, об’єднаний
особливою інтонацією і
відділений з обох боків паузами від таких же одиниць (В. Виноградов)
К у л ь т у р а   м о в л е н н я. За лексичними нормами сучасної української мови розрізняють значення слів вислів і вираз.
Вислів – сполучення слів, що становить певну єдність; мовний зворот; твердження, міркування, яке складається з небагатьох виразних слів: Минулого разу на влучні вислови Сергія Михайловича присутні кілька разів сміялися (І. Микитенко); За висловом Олександра Довженка, «життя є найбільшим з мислимих благ».
Вираз – 1) вияв настрою, почуття на обличчі, в очах: Вираз Сергійкового обличчя зі скептичного став спантеличеним; 2) математичний запис, приміром: а + с = 10.
Висловити – думку, пропозицію, міркування, ідею. Виразити – почуття, емоції; формулою.

 

4. Типологія простого речення

Таблиця 33. Типи речень (загальна характеристика)

1. За будовою
Просте (одна граматична основа);
складне (кілька граматичних основ).
Скоро проліски з-під снігу глянуть синіми очима (В. Сосюра).
Защебетав соловейкопішла луна гаєм (Т. Шевченко).
2. За метою висловлення
• розповідне;

 

• питальне;

 

• спонукальне;

 

• бажальне;

 

• умовної семантики;

 

• гіпотетичної семантики;

 

• переповідної семантики;

 

• синкретичної семантики
Сонце цілує рожеву весну (Олександр Олесь).

 

Чого являєшся мені у сні? (І. Франко).

 

Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай (М. Старицький).

 

Коли б не було дощів (М. Коцюбинський).

 

Пішов би в вогонь і воду (О. Гончар).

 

Щось наче я її вже давно не бачив і не пригадаю (В. Самійленко).

Вони намагаються нав’язати читачам тезу про буцімто вимушене стрімке зростання цін на сільськогосподарську техніку (З газети).

 

Чи ж неповторне можна повторити? [питально-розповідне – риторичне питання] (Л. Костенко).
3. За своєрідністю співвідношення змісту речення з дійсністю
стверджувальне – у якому підтверджується зв’язок між предметами та їхніми ознаками в реальній дійсності;
заперечне – містить заперечення якоїсь ознаки:
а) загальнозаперечне (є частка не в складі присудка чи головного члена односкладного речення);
б) частковозаперечне (заперечення при інших членах речення);
Уже завечоріло (О. Стороженко).

 

Дороги не мають воріт (П. Загребельний). Горе не кинеш в море (Н. тв.).

Не нам на прю з тобою стати (Т. Шевченко).
Примітка 1. Основним засобом вираження заперечення є частка не.
Заперечну семантику речення можуть підсилювати:
а) частки ні, ані, і (й): Дідусь не сказав ані слова. Я й не знаю, чим віддячити вам;
б) заперечні займенники та прислівники: Ніякого бою не було. Стою і ніяк не надивлюся;
в) заперечний предикатив немає (нема): У гаю, гаю вітру немає (Т. Шевченко);
г) форма родового відмінка додатка при заперечному дієслові-присудку: Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина (Т. Шевченко).
Заперечення можна передавати і без лексичних засобів за допомогою інтонації [триваліше звучання наголошеного складу того слова, зміст якого заперечують, висхідний тон цього складу], а також порядком слів чи певними усталеними сполуками: Багато ти знаєш! Буде він мовчати! Стану я робити за нього, хай сам трохи жвавіше рухається. Де вже мені танцювати!
Примітка 2. Стверджувальними за змістом, а не заперечними є речення:
а) з подвійним запереченням у складеному присудку: Він не міг цього не зробити (М. Стельмах);
б) із часткою не в складі сполучника: Ми зустрічалися не тільки зі студентською молоддю, але й з робітниками на підприємствах (З газети);
в) з підсилювальним, а не заперечним значенням частки не: Як тебе не любити, Києве мій! (Д. Луценко).
4. За емоційним забарвленням
неокличне (без окличної інтонації);
окличне (з окличною інтонацією – інтенсивною, з окресленою почуттєвістю, високим тоном, збільшенням силової напруги голосу тощо);
Двори стоять у хуртовині айстр. Яка сумна й красива хуртовина! (Л. Костенко).
Примітка 3. Крім інтонації, важливу роль відіграють додаткові засоби увиразнення експресивно-оцінного плану. До них належать:
а) функціонально видозмінені питальні займенники і прислівники (інколи в поєднанні з часткою не) на зразок який (не), як (не), скільки (не), що (не), що за, куди (не) і под., які підкреслюють високий ступінь вияву ознаки: Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях цих біда!.. (Л. Костенко). Скільки вона горя прийняла від тих панів... (М. Коцюбинський);б) експресивно-оцінні частки та інші схожі за функцією компоненти: – От тобі й воля!сказав Джеря (І. Нечуй-Левицький);в) вигуки: О, якби пісню вдать палку, натхненну! (І. Франко);г) порядок слів: Чудове сьогодні море!
Засоби вираження емоцій можуть бути поєднані: Ах, яке чудове сьогодні море!
За допомогою окличних речень передають різнопланові емоційні оцінки: захоплення, гордість, радість, сильне бажання, прагнення, упевненість, переконаність, високу оцінку, здивування, тривогу, вболівання, жаль, горе, тугу, страх, хвилювання, прикрість, заперечення, застереження, погрозу, зневагу, нетерпіння, незадоволення, обурення, презирство, осуд, іронію тощо.
5. За способом вираження граматичної основи
двоскладне (граматичну основу складають підмет і присудок);
односкладне (граматичну основу складає один головний член);
В небі летіли гуси з далекого краю (О. Довженко).
Чесне діло роби сміло (Н. тв.).
Примітка 4. Подеколи в реченні граматична основа чи один з її компонентів може бути відсутній, але відновлюється з контексту, ситуації або конструкції речення: Одні залюблені в старі листи. Ті – в музику. А ті – в руді томища (Б. Олійник) [пропущено присудки залюблені, які відновлюємо з першого речення, тому друге і третє речення двоскладнінеповні].
6. За наявністю другорядних членів речення
непоширене (наявні лише головні члени речення);
поширене (крім головних, наявні другорядні члени речення);
Надійшла осінь.
Пожовкле листя спадало на тротуар (Петро Панч).
7. За повнотою змісту і наявністю необхідних членів речення
повне (є всі члени речення, потрібні для розуміння змісту і за будовою);
неповне (одна з ланок будови відсутня, але фіксується свідомістю);
Дітвора зразу захотіла спати. Христя пороздягала, положила  ⁄дітвору ⁄ (Панас Мирний).
8. За наявністю ускладнення структури
ускладнене (є відокремлені чи однорідні члени речення, звертання, вставні або вставлені конструкції, слова-речення, вигуки);
неускладнене (відсутнє ускладнення).
Народе мій, до тебе я ще верну (В. Стус).

До булави треба й голови (Н. тв.).

 

 

 

5. Типи речень за метою висловлення

Таблиця 34. Типи речень за метою висловлення

1. Розповідне – містить повідомлення про певний факт дійсності.
Засіб вираження Приклади
— дієслово-присудок у формі дійсного способу;

— головний член – дієслово у формі дійсного способу або інфінітив чи іменник;
Тільки велика мета народжує великі характери (О. Довженко).
Друга пізнають у біді (Н. тв.). Вовка за вухо не втримати (Н. тв.). Сніг і сонце (Д. Павличко).
Інтонація каденції (італ. cadenza від лат. cado – падаю) – рівна, спокійна, у середньому темпі; речення починають на середній висоті, тон підвищують на найважливішому для повідомлення слові і знижують у кінці речення.
Розповідні речення вживають в усіх стилях літературної мови, а в науковому та офіційно-діловому стилях вони переважають.
2. Питальне – містить запитання, на яке передбачають відповідь.
а) з’ясовувальної питальності;
— питальні займенники і прислівники: хто, що, який, чий, котрий, скільки, де, коли, куди тощо;
— питальна інтонація: підвищення тону на питальних словах і стрімке пониження його в кінці речення;
речення перепитування: повторення питальних слів;
б) уточнювальної питальності;
— питальні частки хіба, невже, чи або тільки питальна інтонація (антикаденції) – виразне піднесення тону до кінця речення;
речення вибору: частка чи в ролі сполучника.
Чого являєшся мені у сні? (І. Франко).

 

 

Що-що вам відповіли?

 

Невже тобі неволя не обридла? (Леся Українка). Співали птиці в шибку із куща? (Л. Костенко).

Поїдете автобусом чи тролейбусом?
Питальні речення використовують переважно в розмовному мовленні та в мові художньої літератури.
3. Спонукальне – містить спонукання до виконання / невиконання дії (наказ, команду, вимогу, розпорядження, згоду, погрозу, заборону, застереження, заклик, попередження, дозвіл, звернення, прохання, вмовляння, благання, пропозицію, заохочення, пораду, рекомендацію, запрошення тощо).
— граматичні або описові форми наказового способу дієслів, подеколи в поєднанні з частками:
та (підкреслює прохання чи спонукання або передає відтінок нетерпіння, настійливого прохання);
ну (відтінок поступки з боку мовця або підсилення наказу чи запрошення);
• -но, -бо (пом’якшують прохання);
— форми інфінітива у функції імператива (від лат. imperativus – владний)
Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими (Л. Костенко)

Та ти скажи, в чім річ (Г. Хоткевич). Та пустіть же мене, мамо! (П. Тичина).

Ну, тепер бери ложку та сідай вечеряти (С. Васильченко).
А підійди-но сюди! (Ю. Збанацький).

Негайно очистити вози від усього стороннього (О. Гончар).
Інтонація спонукальних речень позначена більшою силовою напругою голосу і вищим тональним рівнем, ніж інтонація розповідних речень. Інтонування залежить від характеру спонукання: речення, що виражають наказ, вимогу, заборону, заклик, вимовляють більш високим тоном з висхідною інтонацією, а речення, які виражають прохання, пораду, вмовляння, застереження, проказують нижчим тоном з посиленням голосу на спонукальному слові і стрімким його спаданням наприкінці речення.
Примітка. Речення, у яких спонукальність передають лексичними способами, зокрема предикативами на зразок треба, необхідно, слід і под., за синтаксичною модальністю є розповідними: Треба ж віддати, мамо, борг (Панас Мирний).
Спонукальні речення характеризують експресивне мовлення, тому їх переважно вживають у розмовному мовленні, у художніх та публіцистичних текстах. Науковому мовленню такі речення не властиві, а в офіційно-діловому стилі їх застосовують у командах, наказах, оголошеннях.
4. Бажальне (оптативне, від лат. [modus] optativus – бажальний спосіб) – виражає бажання щодо здійснення сказаного.
— частки з бажальною функцією аби, аби хоч,би /б, бодай (би), коли б хоч (не), хай (нехай), хоч (не), хоч би (не), хоч би ще / вже, щоб, якби, якби хоч (не) та ін. при інфінітиві чи родових формах дієслова;
— бажальна інтонація – підкреслене виділення голосом та наголосом бажального слова і помірне зниження голосу наприкінці речення;• з відтінком побажання;• формули привітання, прощання, клятви,
проклинання.
 

 

Долетіть, долетіть би мені (В. Сосюра). Якби-то правдонька щербата не була (Н. тв.). Хай би стала планета блакитною! (В. Швець).

 

 

Щасливої вам мандрівки в манливу, важку, відповідальну невідомість (Ю. Мушкетик).

Добрий день вам, люди добрі! (Н. Кадук). Щоб тобі добра не було! (Н. тв.). Аби мене грім побив (Н. тв.).
5. Умовної модальності – виражає можливість здійснення явища за якоїсь умови.
— форми умовного способу;

 

— частка би (б) при інфінітиві;

 

— форми наказового способу в значенні умовного
Філоксера однаково за кілька літ знищила б йому виноградники (М. Коцюбинський).

Коли б дядька Самійла пустити з косою, він обкосив би всю земну кулю (О. Довженко).

Прийди Тарас вчасно, все було б добре (Л. Костенко).
6. Гіпотетичної [від грец. ύπόδεσις- припущення] (ймовірної) модальності – виражає нецілковиту певність, деяку сумнівність щодо правдивості сказаного.
— частки із значенням припущення десь, ледве (чи) не, либонь, навряд (чи), наче, ніби, чи не і под. Я її либонь і побачу (Марко Вовчок).
7. Переповідної модальності – мовець висловлює не особистий досвід чи свої переконання, а переказує спостереження, висновки інших осіб.
— частки із вказівкою на чуже мовлення буцім, буцімби, буцімто, мов, мовляв, наче б, начебто, ніби, нібито тощо при словах із семантикою мовлення, передавання інформації. На Щуку хтось бомагу в суд подав, що буцімби вона такеє виробляла…(Л. Глібов).
8. Синкретичної семантики – поєднує значення різних за метою висловлення типів речення:
питально-розповідне (риторичне питання, яке не потребує відповіді);

питально-спонукальне;

 

розповідно-спонукальне тощо.
Хіба воскресне з попелу любов? (І. Гнатюк).

 

Чи не прийшли б ви сьогодні до мене, а то багато справ невідкладних зібралось? (Б. Лепкий).

Читати темно!

Методична примітка

Відповідно до шкільної програми учні вивчають три основні типи речень за метою висловлення: розповідні, питальні, спонукальні.

 

Напишіть, будь ласка, у коментарях про опрацювання теоретичного матеріалу.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.