2. Лекція 11. Способи відтворення чужого мовлення

Способи відтворення чужого мовлення

 

Схарактеризовано способи відтворення чужого мовлення і пунктуацію в конструкціях із чужим мовленням.

План

1. Поняття про чуже мовлення.

2. Способи прямого відтворення чужого мовлення.

3. Способи непрямої фіксації чужого мовлення.

4. Синкретичні способи відтворення чужого мовлення.

5.  Розділові знаки в конструкціях з прямою мовою.

6. Розділові знаки при діалозі.

7. Розділові знаки при цитатах.

 

1. Поняття про чуже мовлення

Чуже мовлення – введене до авторського тексту:

  • мовлення іншої особи,
  • попередні слова автора,
  • чиїсь невисловлені думки.

Подеколи важливо передати і зміст, і форму чужого мовлення, а подеколи – тільки зміст без збереження форми мовлення. Відповідно до цих завдань у мові склалася система способів відтворення чужого мовлення:   способи прямого та непрямого відтворення чужого мовлення, а також синкретичні способи фіксації чужого мовлення. Вибір конкретного способу залежить від різних чинників: а) жанрової приналежності тексту; б) його стилістичного забарвлення; в) поінформованості автора тексту тощо.

2. Способи прямого відтворення чужого мовлення

Способами прямого відтворення чужого мовлення є конструкція з прямою мовоюдіалогцитатаепіграф, безпосереднє включення, вкраплена пряма мова.

1. Конструкція з прямою мовою – змістове й інтонаційне об’єднання двох складників: прямої мови та слів автора.

   Пряма мова – дослівно відтворене чуже мовлення з повним збереженням змісту, форми та інтонації. Вона становить просте чи складне речення або ж групу речень із включенням конструкцій, притаманних розмовному мовленню: звертань, формул увічливості, слів-речень, емоційно-експресивних часток, вигуків тощо. Інтонація речень прямого мовлення – розповідна, питальна чи спонукальна, що може бути окличною (розповідно-оклична, питально-оклична, спонукально-оклична). Граматична організація прямої мови самостійна і не залежить від оформлення  та розташування слів автора.

Слова автора – слова, що супроводжують пряму мову, вводять її в текст, а також указують, кому вона належить, до кого звернена, за яких обставин і як висловлена. У словах автора є дієслова, що позначають процеси мовлення, мислення (сказав, запитав, відповів, подумав, згадав і под.), передають міміку, жести мовця, його почуття або вказують на дію, яка супроводжує мовлення (усміхнувся, нахмурився, зрадів, образивсявстав тощо). Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, усередині чи після неї, розриватися прямою мовою. Однак незалежно від позиції слів автора дієслово-присудок у них стоїть при прямій мові: І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі, мені тебе жаль» (Леся Українка); «Та-ак, – зітхнув Дорош. – Все можуть зробити людські руки, коли захочуть» (Г. Тютюнник); «Чого це ти надувся?» – весело загомонів Оксен;

Інтонація слів автора завжди є розповідною. Перед прямою мовою їх вимовляють з попереджувальною паузою; усередині прямої мови слова автора вимовляють або з інтонацією, властивою вставним словам, або зі зниженням голосу й попереджувальною паузою перед продовженням прямої мови; після прямої мови слова автора вимовляють прискорено, з незначним зниженням голосу і паузою, властивою для кінця розповідного речення.
Примітка 1. Під час синтаксичного розбору пряму мову і слова автора аналізують окремо.
2. Діалог (гр. dialogos – бесіда, розмова) – це дослівно відтворена розмова двох або кількох осіб. Кожне окреме висловлення учасників діалогу називають реплікою (фр. replique, від лат. repliko – повертаю назад, відбиваю). Умови, у яких протікає діалогічне мовлення, наявність невербальних засобів визначають його синтаксичні особливості: використання речень різної модальності, неповних, недоказаних, перерваних структур, слів-речень, звертань, меншу (порівняно з монологом) граматичну складність речень тощо.

За функційними ознаками репліки діалогу об’єднують у такі групи: репліка-запитання, репліка-відповідь, репліка-ствердження чи заперечення, репліка-оцінка, репліка-наказ, репліка-привітання й відповідь на привітання, репліка, що вносить новий аспект розвитку теми або міняє її тощо. Діалогу властива тематична (змістова), матеріальна (лексична)  і структурна (синтаксична) узалежненість реплік, що, з одного боку, об’єднує діалогічний ряд у єдине текстове ціле і, з другого боку, забезпечує розвиток теми.

У художніх текстах репліки можуть супроводжуватися словами автора: У парку собака лизнув руку маленькому хлопчикові.

         Що, вкусив тебе? – налякалася мати.

         Ні, тільки покуштував.

Слова автора в драматичних творах називають  ремарками (від фр. remarque – позначка, примітка). Вони містять стислу характеристику обставин дії, зовнішності та поведінки дійових осіб.

Свідоме усунення слів автора створює певний стилістичний ефект: читач сам домислює підказані обставинами подробиці, розмова відбувається стрімкіше, зв’язок між репліками тісніший:

–  Бабцю, хочете сісти на моє місце?

–  Спасибі, внучко, я б сіла!

–  Тоді не відходьте, через три зупинки я виходжу. 

Особливим ситуативним варіантом діалогічного спілкування є полілог – розмова невизначеної кількості осіб. Від звичайного діалогу він відрізняється багатоголоссям, лаконічністю реплік виразно експресивного плану: На ґанку на нього засичали з усіх боків, що мусив відступитись у темні сіни:

         Ось хто нас продає!

      –  Виходь, Кармеліте! Не ховайся!

       –  Однаково не сховаєшся!

       –  Шкура вавилонська!

       –  Антихрист!

       Граждани! – нагадав про себе міліціонер у кожушку. – Цитьте! (В. Земляк).
Методична примітка. У шкільних підручниках діалогом названо розмову двох осіб, а полілогом – розмову кількох осіб.
3. Цитата (нім. Zitat, від лат. citare – приводити, викликати, проголошувати) – дослівно наведений у мовленні уривок якогось тексту чи точно відтворений вислів якоїсь особи. Цитати включають як в усний, так і в писемний словесний масив; цитувати можна й усну, і писемну мову. Цитату вводять у текст: а) для підтвердження думки автора свідченням авторитетного джерела; б) для критичної оцінки процитованого положення і розгортання полеміки; в) для побудови системи наукових доказів із залученням загальновизнаних, аксіоматичних тверджень; г) для ілюстрування текстовими зразками типологічних ознак певних різновидів мовлення (у лінгвістичних дослідженнях) тощо.

Синтаксична будова цитат буває різною. Одні з них становлять просте чи складне речення, інші включають до свого складу кілька речень, а деякі – лише частину речення чи й одне слово.

Цитування є однією з характерних ознак наукового та публіцистичного стилів.  Обов’язковими умовами цитування є абсолютна точність передавання змісту, збереження пунктуації цитованого тексту. У наукових текстах цитати паспортизують, тобто вказують на джерело, з якого їх узято: Любити мову і досконало знати її – поняття узалежнені. Добре з цього приводу сказав у статті «Слово рідної мови» відомий український педагог В. О. Сухомлинський: «Щоб любити – треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжно величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити» (Українська мова та література в школі. – 1968. № 12. с. 2).

На письмі цитату беруть у лапки або вирізняють шрифтом, в усній мові її виділяють за допомогою інтонації. Однак інтонація не завжди є надійним засобом виділення цитати в текстовому масиві, тому на позначення її меж в усних виступах використовують спеціальні словесні формули: перед цитатою – Цитую; Наводжу цитату і под., після цитати – Кінець цитати; Цитата закінчилась.
4. Епіграф (гр. έπιγραφή – напис, заголовок) – промовистий афористичний вислів, цитата чи приказка, уривок з пісні тощо, уміщені перед текстом твору або його розділами. Епіграф містить сконденсовану основну думку твору. Його записують під заголовком твору справа й у лапки не беруть. Вказівку на джерело розміщують під епіграфом без дужок і без крапки. Наприклад, М. Рильський до вірша «Земля» поставив такий епіграф:

Земле, моя всеплодющая мати.

                                                                                                            Іван Франко
5. Безпосереднє включення – уведення в розповідь чужого мовлення без авторських слів. На те, кому воно належить, указує ситуація мовлення: Мама дістала з гардероба демісезонне доньчине пальто.

–  Доню, накинь... (О. Гончар).

   6. Вкраплена пряма мова – цитування з чужого мовлення лише найхарактерніших слів, словосполучень або речень, які стають членами авторського речення. Їх беруть у лапки  й пишуть з малої букви, якщо це слово чи словосполучення, або з великої букви, коли це речення. Із тексту твору ясно, звідки їх узято: – Ну й шибеник! – зітхав хто-небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця. А «шибеник» все ближче й ближче присувався (В. Винниченко).

3. Способи непрямої фіксації чужого мовлення

Способами непрямої фіксації чужого мовлення є непряма мова, конструкції повідомної модальності, тема чужого мовлення і вставні конструкції, що вказують на чуже мовлення

1. Основним способом непрямого відтворення чужого мовлення є непряма мовачиєсь висловлення, яке передають з дотриманням змісту, однак без збереження форми та інтонації. За будовою непряма мова – це складнопідрядне речення з підрядною з’ясувальною частиною. Як і в конструкції з прямою мовою, у непрямій мові виділяють два компоненти: слова автора, що є головною частиною, і непряму мову – підрядну частину. У таких реченнях фіксований порядок компонентів: головна частина – підрядна частина.

Головна частина вказує на факт чужого мовлення і на його джерело. Кількість дієслів, які вводять чуже мовлення, значно менша, ніж у конструкціях з прямою мовою. Це слова із семантикою мовлення чи мислення: говорити, сказати, мовити, запитати, відповісти, думати, вважати тощо.

Підрядну частину, що містить непряму мову, приєднують до опорного дієслова в головній частині за допомогою сполучників (що, щоб, наче, чи тощо) та сполучних слів (хто, що, який, де, куди, звідки, як, коли, навіщо, чому, скільки і под.). Вибір засобу зв’язку залежить від цілеспрямованості чужого мовлення. Якщо чужому мовленню властива розповідна модальність, то засобами зв’язку є сполучник що та згадані сполучні слова:  Співають у пісні, що нема найкращого на вроду, як ясна зоря в погоду (П. Куліш). Дивишся на Дніпро й думаєш, який він широкий і який він вузький (Г. Шкурупій). Ці ж сполучні слова  або сполучник чи використовують тоді, коли чужому мовленню властива питальна модальність: В степу, як і в морі, зустрівши людину, не питають, чого вона тут і звідки (О. Гончар). Сестра тебе просила запитати, чи хтів би ти до неї повернутись (Леся Українка).
Примітка 3. Запитання, яке передають непрямою мовою, називають непрямим, і знак питання після нього не ставлять.
   У разі спонукальної та бажальної модальності чужого мовлення вживають переважно сполучник щоб: Приятель Максим застеріг Павла, щоб берігся (К. Гордієнко). У підрядних частинах, приєднуваних до головної питальними словами і сполучником щоб, втрачається первісний характер модальності і визначальною стає розповідна модальність.

Якщо чуже мовлення передають у формі непрямої мови, то відбуваються певні морфологічні, синтаксичні й лексичні зміни. Так, якщо пряма мова містить особові та присвійні займенники й особові форми дієслів, то в непрямій мові їх уживають з погляду автора розповіді, а не того, чиє мовлення передають, тому форми 1-ї та 2-ї особи замінюють на форми 3-ї особи; не вживають форм наказового способу; змінюють і порядок слів. Вставні слова, вигуки, різні підсилювальні частки опускають, а звертання перетворюють на члени речення або теж опускають. Пор.: «А збирайсь, лишень, Чіпко, на завтра в найми», каже, вернувшись увечері, Мотря (Панас Мирний) – Мотря, вернувшись увечері, сказала, щоб Чіпка на завтра збирався в найми.

Непряма мова стилістично нейтральна, тому науковий, офіційно-діловий, інформаційні жанри публіцистичного стилю віддають їй перевагу перед прямою мовою.
2. Конструкції повідомної модальності – безсполучникові складні речення пояснювальної семантики з розгортанням значення. У таких реченнях авторські слова стоять на початку, а чуже висловлення є проміжним між непрямою та невласне-прямою мовою: воно переказане точно, дослівно, без додавання з’ясувального сполучника, з дотриманням інтонування й морфологічних форм. Записують чуже мовлення після двокрапки з малої букви без лапок (зрідка між компонентами для підкреслення експресії відношень замість двокрапки ставлять тире): А люди кажуть: міни там довкола (Л. Костенко); Перш за все спитаємо – що то значить письменник мужичий? (М. Драгоманов).
3. Передавання теми чужого мовлення за допомогою поширених додатків при дієсловах або віддієслівних іменниках із значенням мовлення чи мислення: Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців (В. Винниченко).
4. Речення із вставними конструкціями, що вказують на джерело повідомлення. Основна увага в них зосереджена на змісті чужого мовлення: Голос у нього гучний і спочатку завжди впевнений і респектабельний, як кажуть, голос людини з знанням справи (О. Довженко).

4. Синкретичні способи відтворення чужого мовлення

Сюди входять невласне пряма мова, вільна пряма мова, здогадна пряма мова, підрядно-підпорядкована пряма мова.

1. Невласне пряма мова поєднує властивості прямої та непрямої мови. Як і пряма мова, вона зберігає особливості живого мовлення персонажа, проте в ній, як і в непрямій мові, змінено граматичні форми дієслів та займенників. Автор ніби ототожнює себе зі своїм героєм, мовить його словами. Виникає двоплановість тексту: висловлено внутрішнє мовлення персонажа, його думки, настрої, але виступає за нього автор, авторську об’єктивну оцінку подій поєднано зі сприйняттям персонажа. Отже, невласне пряма мова допомагає розкрити внутрішній світ героїв, дати їм психологічну характеристику.

Пунктуаційно невласне пряму мову ніяк не виділяють. Перед нею може стояти сигнальне речення, що містить вказівку на особу й часто називає дію, яка супроводжує процес мислення або мовлення. Будова невласне прямої мови різноманітна: частина складного речення, самостійне речення або ж кілька речень. Найтиповішими для невласне прямої мови є питальні, а також вигукові речення, що емоційно та інтонаційно вирізняються на тлі авторської розповіді: Степан вийшов на галявину. Боже, та це ж тут він у дитинстві пас худобу! І одного разу довго-довго шукав оту проклятущу Маньку, що завжди кудись забігала. Гей-гей. Скільки ж це часу збігло? І не порахуєш... Усього було: робфак, Оксана, війна, шпиталь... Степан зітхнув і присів на горбок (П. Автомонов).

Невласне пряма мова притаманна переважно для художнього стилю і деяких жанрів публіцистичного.
 2. Вільна пряма мова є адаптованим відтворенням  чужого мовлення зі скороченням якихось фрагментів. Вона не має жодних показників приналежності іншій особі, однак відчутна за стилістичними особливостями, що властиві мовленню персонажа. Цей спосіб одночасно характеризує героїв за їхнім мовленням і показує ставлення до них автора: а дочка була вже така вигадчиця, що нехай господь боронить! Сходить сонечко − вона вередує, і зайде − вередує. І те не добре, й те не до ладу, і не так говориш, і не так ходиш... (Марко Вовчок).
3. Здогадна пряма мова – відтворення не висловлених думок або почуттів якоїсь особи, а приписуваних їй на основі її вдачі, поглядів, поведінки. Здогадна мова оформлена найчастіше як пряма, тільки в неї введено частки мовмовляв: Кайдашиха обтерла білою хусткою сап’янці і гордовито дивилася навкруги: дивіться, мов, люди добрі, яка панія їде до вас у гості (І. Нечуй-Левицький).
4. Підрядно-підпорядкована пряма мова – дослівне передавання чужого мовлення, однак без зазначення його прямої цитації й з уживанням сполучника щоА це справді – перше говорив, що й хати нові поставлю у три віконця, а потім то й старі розвалились (Марко Вовчок).

   Методична примітка

Чужа мова – це введені в текст висловлені думки конкретної особи. Чужу мову передають реченнями з прямоюнепрямоюневласне прямою мовою, а також за допомогою цитат, різновидом яких є епіграфи, і діалогів. (С. Єрмоленко, В. Сичова. Українська мова. 9 клас. – 2009, с. 22).

 

Напишіть, будь ласка, у коментарях про опрацювання цього матеріалу.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.