Пряма мова – дослівно відтворене чуже мовлення з повним збереженням змісту, форми та інтонації. Вона становить просте чи складне речення або ж групу речень із включенням конструкцій, притаманних розмовному мовленню: звертань, формул увічливості, слів-речень, емоційно-експресивних часток, вигуків тощо. Інтонація речень прямого мовлення – розповідна, питальна чи спонукальна, що може бути окличною (розповідно-оклична, питально-оклична, спонукально-оклична). Граматична організація прямої мови самостійна і не залежить від оформлення  та розташування слів автора.

Слова автора – слова, що супроводжують пряму мову, вводять її в текст, а також указують, кому вона належить, до кого звернена, за яких обставин і як висловлена. У словах автора є дієслова, що позначають процеси мовлення, мислення (сказав, запитав, відповів, подумав, згадав і под.), передають міміку, жести мовця, його почуття або вказують на дію, яка супроводжує мовлення (усміхнувся, нахмурився, зрадів, образився, встав тощо). Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, усередині чи після неї, розриватися прямою мовою. Однак незалежно від позиції слів автора дієслово-присудок у них стоїть при прямій мові: І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі, мені тебе жаль» (Леся Українка); «Та-ак, – зітхнув Дорош. – Все можуть зробити людські руки, коли захочуть» (Г. Тютюнник); «Чого це ти надувся?» – весело загомонів Оксен;

За функційними ознаками репліки діалогу об’єднують у такі групи: репліка-запитання, репліка-відповідь, репліка-ствердження чи заперечення, репліка-оцінка, репліка-наказ, репліка-привітання й відповідь на привітання, репліка, що вносить новий аспект розвитку теми або міняє її тощо. Діалогу властива тематична (змістова), матеріальна (лексична)  і структурна (синтаксична) узалежненість реплік, що, з одного боку, об’єднує діалогічний ряд у єдине текстове ціле і, з другого боку, забезпечує розвиток теми.

У художніх текстах репліки можуть супроводжуватися словами автора: У парку собака лизнув руку маленькому хлопчикові.

       –  Що, вкусив тебе? – налякалася мати.

       –  Ні, тільки покуштував.

Слова автора в драматичних творах називають  ремарками (від фр. remarque – позначка, примітка). Вони містять стислу характеристику обставин дії, зовнішності та поведінки дійових осіб.

Свідоме усунення слів автора створює певний стилістичний ефект: читач сам домислює підказані обставинами подробиці, розмова відбувається стрімкіше, зв’язок між репліками тісніший:

–  Бабцю, хочете сісти на моє місце?

–  Спасибі, внучко, я б сіла!

–  Тоді не відходьте, через три зупинки я виходжу. 

Особливим ситуативним варіантом діалогічного спілкування є полілог – розмова невизначеної кількості осіб. Від звичайного діалогу він відрізняється багатоголоссям, лаконічністю реплік виразно експресивного плану: На ґанку на нього засичали з усіх боків, що мусив відступитись у темні сіни:

       –  Ось хто нас продає!

      –  Виходь, Кармеліте! Не ховайся!

       –  Однаково не сховаєшся!

       –  Шкура вавилонська!

       –  Антихрист!

Синтаксична будова цитат буває різною. Одні з них становлять просте чи складне речення, інші включають до свого складу кілька речень, а деякі – лише частину речення чи й одне слово.

Цитування є однією з характерних ознак наукового та публіцистичного стилів.  Обов’язковими умовами цитування є абсолютна точність передавання змісту, збереження пунктуації цитованого тексту. У наукових текстах цитати паспортизують, тобто вказують на джерело, з якого їх узято: Любити мову і досконало знати її – поняття узалежнені. Добре з цього приводу сказав у статті «Слово рідної мови» відомий український педагог В. О. Сухомлинський: «Щоб любити – треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжно величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити» (Українська мова та література в школі. – 1968. – № 12. – с. 2).

Земле, моя всеплодющая мати.

–  Доню, накинь... (О. Гончар).

Головна частина вказує на факт чужого мовлення і на його джерело. Кількість дієслів, які вводять чуже мовлення, значно менша, ніж у конструкціях з прямою мовою. Це слова із семантикою мовлення чи мислення: говорити, сказати, мовити, запитати, відповісти, думати, вважати тощо.

Якщо чуже мовлення передають у формі непрямої мови, то відбуваються певні морфологічні, синтаксичні й лексичні зміни. Так, якщо пряма мова містить особові та присвійні займенники й особові форми дієслів, то в непрямій мові їх уживають з погляду автора розповіді, а не того, чиє мовлення передають, тому форми 1-ї та 2-ї особи замінюють на форми 3-ї особи; не вживають форм наказового способу; змінюють і порядок слів. Вставні слова, вигуки, різні підсилювальні частки опускають, а звертання перетворюють на члени речення або теж опускають. Пор.: «А збирайсь, лишень, Чіпко, на завтра в найми», – каже, вернувшись увечері, Мотря (Панас Мирний) – Мотря, вернувшись увечері, сказала, щоб Чіпка на завтра збирався в найми.

Пунктуаційно невласне пряму мову ніяк не виділяють. Перед нею може стояти сигнальне речення, що містить вказівку на особу й часто називає дію, яка супроводжує процес мислення або мовлення. Будова невласне прямої мови різноманітна: частина складного речення, самостійне речення або ж кілька речень. Найтиповішими для невласне прямої мови є питальні, а також вигукові речення, що емоційно та інтонаційно вирізняються на тлі авторської розповіді: Степан вийшов на галявину. Боже, та це ж тут він у дитинстві пас худобу! І одного разу довго-довго шукав оту проклятущу Маньку, що завжди кудись забігала. Гей-гей. Скільки ж це часу збігло? І не порахуєш... Усього було: робфак, Оксана, війна, шпиталь... Степан зітхнув і присів на горбок (П. Автомонов).

   Методична примітка