Лекція 9
Односкладне речення
Розкрито поняття односкладного речення, описано типи односкладних речень.
План
1. Поняття про односкладне речення.
2. Класифікація односкладних речень:
а) особові речення, їхні особливості;
б) безособові та інфінітивні речення;
в) номінативні та генітивні речення.
3. Синоніміка двоскладних та односкладних речень, а також деяких типів односкладних речень (прим. 2; 7).
4. Пам’ятка про односкладні речення.
5. Розбір односкладних речень (с. 151-152).
1. Поняття про односкладне речення
Таблиця 53. Поняття про односкладне речення
Односкладним є речення, граматична основа якого складається з одного головного члена (ГЧ), який не потребує поповнення другим головним членом (О. Шахматов). Головний член односкладного речення є самодостатнім для формування граматичної основи та для вираження предикативних відношень, тому односкладність речення не пов’язують з його неповнотою. Односкладні речення, як і двоскладні, можуть бути повними або неповними (див. табл. 35, прим. 4), поширеними чи непоширеними. |
Відмінні ознаки двоскладного та односкладного речень: |
1. Головні члени двоскладного речення – підмет і присудок. | Головний член односкладного речення не можна вважати ні підметом, ні присудком, оскільки вони взаємно передбачають один одного. |
2. Двоскладне речення з одним головним членом є неповним. | Односкладне речення з одним головним членом є повним. |
3. У семантичній структурі двоскладного речення суб’єкт і предикат формально виражені окремими синтаксемами. | У семантичній структурі односкладного речення суб’єкт і предикат виражені однією предикатною синтаксемою. |
2. Класифікація односкладних речень
Таблиця 54. Класифікація односкладних речень
Залежно від форми вираження і семантики головного члена односкладні речення поділяють на такі різновиди: означено-особове, неозначено-особове, узагальнено-особове, безособове, інфінітивне, номінативне, генітивне. |
1. Означено-особове – речення, головний член якого особовим закінченням вказує на означену особу. Сфера вживання – розмовне мовлення, художні, публіцистичні тексти. Речення надають розповіді динамічності, енергійності, роблять її більш лаконічною, сприяють уникненню повторення тих самих членів речення, виражених займенниками. |
Форма головного члена | Семантика головного члена | Приклади |
а) дієслово 1-ї ос. одн. чи множ. (теп., майб. час, наказ. спосіб);
б) дієслово 2-ї ос. одн. чи множ.; |
— вказує на особу самого мовця;
— вказує на особу, до якої адресоване мовлення і яка може виражатися звертанням. |
Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берез (М. Коцюбинський). Сміло сядьмо в човни швидкокрилі (П. Грабовський). Серце, серце моє! Навчись тишини… (Є. Плужник). Мої любі, до мене ходіть! (Леся Українка). |
Примітка 1. В окремий тип односкладних означено-особові речення виділяють не всі синтаксисти через можливість перетворення на двоскладні речення. |
Примітка 2. Означено-особові речення є синтаксичними синонімами двоскладних речень з підметами я, ми, ти, ви, але в односкладних реченнях акцентовано увагу на дії, яка відбувається ’тут і зараз’, тоді як у двоскладних рівномірно розподілено наголошення між підметом і присудком або акцентовано підмет. Пор: Нічого не знаю. Взагалі я не знаю нічого (Є. Плужник). Я втратив спокій. Не можу опанувати собою (З газети). |
Примітка 3. Не є односкладними означено-особовими речення з дієсловами у формі 3 ос. або у формі минулого часу чи умовного способу, оскільки такі форми не вказують на чітко означену особу. Такі речення є двоскладними неповними контекстуальними: Народилася Ліна Костенко на Київщині. Вірші почне писати в ранньому віці /Ліна Костенко/ (В. Неділько). Довго дивився старий олень на мертве село у долині і не міг упізнати його. Пішов у ліси та верховини /олень/ (М. Яцків). |
2. Неозначено-особове – речення, головний член якого називає дію, здійснювану неозначеними особами. Сфера вживання – розмовне мовлення, художній стиль, публіцистичні тексти (особливо в заголовках), наукові тексти. |
а) дієслово 3-ї ос. множ.;
б) родова форма дієслова у множ.; |
— вказує на особу неозначену або з певних причин не названу; — діячем може бути сам мовець, але він не акцентує на цьому |
Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку (О. Гончар).
Латину тільки що сказали, що од Енея єсть посли (І. Котляревський). Вас просять заспокоїтись [замість Я прошу (Прошу) вас заспокоїтись]. |
Примітка 4. У неозначено-особові речення умовно можна ввести підмети хтось, хто-небудь. |
Примітка 5. Слід відрізняти односкладні неозначено-особові повні речення від двоскладних неповних контекстуальних з пропущеним підметом: Де ж ви, ясні квітоньки? Позгасали, поспадали /квітоньки/, як на небі зіроньки (С. Руданський). |
3. Узагальнено-особове – речення, головний член якого вказує на узагальнену особу, оскільки дія чи стан, про які йдеться в реченні, часто повторювані, властиві всім або багатьом особам. Сфера вживання – розмовне мовлення, народна творчість (прислів’я, приказки, загадки), художній стиль. |
а) дієслово 2-ї ос. одн. чи множ.; | — вказує, що пораду, заклик адресують кожному або передають досвід народу; — інколи головний член вказує на дію самого мовця, яка є типовою для багатьох чи для всіх. Автор подає власний досвід як узагальнений. | Добре діло роби сміло (Н. тв.).
Шукайте – і знайдете (Біблія). Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки (І. Нечуй-Левицький). |
б) дієслово 1-ї ос. множ.; | Поживемо – побачимо (Н. тв.). | |
в) діслово 3-ї ос. одн. чи множ.; | Дивиться лисицею, а думає вовком (Н. тв.). Подарунок назад не беруть (Н. тв.). | |
г) зрідка форма мин. часу одн. чи множ.; | Цілив у ворону, а попав у корову (Н. тв.). Купили кругленьке, думали – новеньке, а воно усе в дірках, труситься в руках (Загадка). |
Примітка 6. Форма головного члена узагальнено-особового речення може збігатися з формою головного члена означено-особового речення (1-а, 2-а особи) та неозначено-особового речення (3-я особа чи минулий час). Тому критерієм розрізнення цих структур є семантичний чинник: в узагальнено-особовому реченні дія, про яку йдеться, відбувається ’скрізь і завжди’. У таке речення умовно можна ввести підмет усі ми, усі ви, усі вони. |
4. Безособове – речення, головний член якого називає дію чи стан, що не залежать від активного діяча чи носія стану. Сфера вживання – розмовне мовлення, фольклор, художній, офіційно-діловий та науковий стилі. |
а) безособове дієслово: • у граматичній формі 3-ї ос. одн. або серед. роду минулого часу (із часткою -ся чи без неї) з можливим залежним інфінітивом; |
— явища природи, стан оточення;
— стан живої істоти, не залежний від її волі; — бажання чи небажання, необхідність, можливість дії; |
Світало по-березневому рано (З. Тулуб). На сході починало дніти (О. Гуреїв).
В голові у Соломії розвиднілось; Мене морозить (Із тв. М. Коцюбинського). Не хочеться йому чогось ні роздягатися, ні розташовуватись (А. Головко). Недовго їм довелось шукати води (М. Коцюбинський). |
• в інфінітиві з допоміжним фазовим чи модальним дієсловом на зразок починає, стало, має, мусить тощо; | — успіх або неуспіх у різних формах діяльності; — наявність або відсутність певних кількісних змін, явищ або станів у навколишньому середовищі; |
Русалки вийшли добре, а з козаком Тарасові не щастить (О. Ільченко).
Бракує арфі струн, співцеві слів (Леся Українка). |
б) особове дієслово, вжите у формі й у функції безособового; | — стихійні процеси в природі або оточенні, дії неусвідомленої сили;
— фізичні або психічні почування людини; — мимовільні процеси сприймання, мислення, мовлення чи форми з пасивним значенням (часто розташовані в головній частині складнопідрядного речення з підрядною з’ясувальною частиною); |
Попід льодом геть загуркотіло (Т. Шевченко). Пахне димом (Н. Рибак). Було колись на Вкраїні… (Т. Шевченко). І кулями косило нас (Б. Олійник). Цілісінький день мене і терло і м’яло, і ходити не давало (Панас Мирний). Хоч всередині Аркадія трясло, [але зовні він зберіг цілковитий спокій] (І. Вільде). І здалось, примарилось мені, [наче ти печальною ходою десь пройшла у білому вбранні] (В. Сосюра). [Не розумію], чому подумалося про це саме зараз? (В. Собко). Мовиться не про горіхи (Н. тв.). |
в) безособова предикативна форма на -но, -то; | — повідомлення про завершену результативну дію; | Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито (Н. тв.). Стан справ відбито в одноголосно прийнятій резолюції (З газети). |
Примітка 7. Синтаксичними синонімами речень з формами на -но, -то є неозначено-особові речення, а також двоскладні, у яких іменна частина складеного присудка виражена пасивним дієприкметником. Пор.: На сивих лугах скошено отаву [безособове] (М. Рильський). – На сивих лугах скосили отаву [неозначено-особове]. – На сивих лугах скошена отава [двоскладне]. |
Примітка 8. Не слід сплутувати предикативні форми на -но, -то і пасивні дієприкметники у формі середнього роду. У кінці предикатива – суфіксальний -о: Там усе правильно записано [односкладне] (В. Собко ); а дієприкметник має закінчення -е: Там усе правильно записане [двоскладне]. Пор. рос. Слово записано. Буква записана. Текст записан [двоскладні]. |
Примітка 9. Не треба сплутувати безособові предикативні форми на -но, -то і предикативні прислівники на зразок душно, чутно, видно, ясно, помітно, пусто: Не чутно нічого, не видно нікого, [тільки Дніпро шумить та дерева шелестять] (Марко Вовчок); Не замісиш густо, як у коморі пусто (Н. тв.). |
г) предикативний прислівник на зразок: • (не) видно, (не) видко, (не) помітно, примітно, (не) чутно, відомо, ясно, зрозуміло і под., при якому можливе дієслово-зв’язка було, стало, робиться тощо; |
— сприймання-виявлення об’єктів стану органами чуття й розумом; | Чутно ржання, рев, мекання (Леся Українка). У дворі не видно було нікого (Петро Панч). Тепер зрозуміло, [яким вітром надуло гарбузів Іванові Івановичу!] (І. Сенченко). |
• вітряно, морозно, хмарно, сонячно, тихо, тепло, ясно, місячно, темно тощо, при якому можливе дієслово-зв’язка; | — стан природи, оточення; | Зоряно, тихо в просторі (О. Гончар). Було голо й пусто в степу (А. Головко). У лісі стало ще тихіше (М. Стельмах). |
• байдуже, важко, важливо, весело, гарно, добре, досадно, душно, м’яко, однаково, соромно, спасибі (’добре, що…’), страшно, сумно, тісно тощо, при якому можливе дієслово-зв`язка, а також залежний інфінітив; | — психічний або фізичний стан людини чи персоніфікованого предмета; | Сумно і смутно людині, [коли висихає і сліпне уява...] (О. Довженко). Важко перебільшити ті серйозні наслідки, [що їх мала для українців утрата власної еліти] (О. Субтельний). Як весело було широкими грудьми повітря краяти (М. Рильський). …Словам тісно у вузьких тунелях дротів (І. Драч). |
ґ) предикатив іменникового походження на зразок благо, гріх, дяка, жаль, лінь, охота, пора, сміх, сором, стид, страх, час, шко́да́ [’жаль’], шкода́ [’марно’], щастя [’добре, що…’] тощо, при якому можливе дієслово-зв’язка та залежний інфінітив; | — відчуття, переживання живої істоти, модальне значення необхідності, повинності, висловлення вдячності; | Шкода мені матері старої (Панас Мирний). Шкода шукати правди там, [де мозок, честь і совість згнила дотла!] (І. Карпенко-Карий). Та нині гріх замкнути в клітку вільну мисль (І.Франко). Йому було сором дивитися людям в очі (Г. Хоткевич). Адже ж їй жаль, [що вони розлучились] (М. Коцюбинський). Дяка тобі, ніченько-чарівниченько, [що заховала ти <…>моє личенько] (Леся Українка). |
Примітка 10. Слід відрізняти предикативні слова від прислівників-обставин та іменників. Пор.: Чутно плескіт у струмочку (Леся Українка). – Зима ледве чутно підійшла (І. Муратов). Жаль стало батька (М. Коцюбинський). – Взяв її жаль (І. Нечуй-Левицький). |
д) предикативний прислівник з модальним значенням на зразок варто, годі, доволі, досить, (не) доцільно, зайве (зайво), (не) можна, неможливо, необхідно, несила, повинно, (не) потрібно, слід, (не) треба тощо переважно в поєднанні з інфінітивом при можливій дієслівній зв`язці; | зумовленість, доцільність, необхідність, можливість чи неможливість дії в оцінці людини; | Нам треба голосу Тараса (П. Тичина). Степом можна йти безвісти (Ю. Яновський). При цьому необхідно врахувати, що одноядерні речення – це речення іншого рівня, ніж двоядерні (З підручника). Треба було щось думати (А. Головко). |
Примітка 11. Якщо порядок компонентів зворотний (тобто інфінітив + прислівник) і вони інтонаційно відокремлені, то речення двоскладне, пор.: Приємно відчувати прохолоду ночі (П. Колесник). – Відчувати прохолоду ночі після спекотного дня кожному приємно. |
е) безособовий заперечний предикатив – нема (немає), не було, не буде, не стало; | повне заперечення наявності того, що названо іменником у Р. в.; | Отчизни іншої нема в нас і не буде (М. Рильський). У гаю, гаю вітру немає (Т. Шевченко). |
Примітка 12. Такі конструкції можуть бути еліптичними: Від козла ні шерсті, ні молока /немає/ (Н. тв.). |
є) заперечний займенник чи прислівник з наголосом на заперечній частці (на зразок ні́кому, ні́ким, ні́ з ким, ні́чим, ні́ до чого, ні́де, ні́коли, ні́як) переважно з інфінітивом; конструкції з предикативом нема й інфінітивом разом із заперечним займенником (прислівником); |
неможливість дії; | Ледачому все ніколи (Н. тв.). Нічим вас потішити (З газети). О віршах уже нічого й думать (Т. Шевченко). А на пероні яблуку ніде впасти від людей (В. Собко). Ні з ким слова промовити (Г. Квітка-Основ’яненко). [Невесело на світі жить] , коли нема кого любить (Т. Шевченко). А тут вогню нема де розпалити (Леся Українка). |
ж) предикатив спасибі. | висловлення вдячності. | Спасибі Мар’яні, [що таку славну криницю викопала] (М. Стельмах). |
5. Інфінітивне – речення, у якому йдеться про дію безвідносно до часу й особи. Сфера вживання – офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі. |
Головний член виражений синтаксично незалежним від інших членів речення інфінітивом. |
а) власне інфінітивне (інфінітив із часткою би / б чи без неї) – вказівка на бажання, наказ, спонукання, запитання, категоричність твердження, необхідність, неможливість, неминучість дії чи стану, а також (у складнопідрядному реченні) на мету дії; | Прихилитися б у затінку до зеленої землі (М. Стельмах). Нагородити кращих робітників грамотами (З наказу). Старому – тліть, новому – процвісти (М. Рильський). Чим утішить її, пожаліти, де цілющих відшукувать слів? (Т. Масенко). Душі моєї не купить вам ані лавровими вінками, ні золотом, ні хлібом, ні орлом (П. Тичина). [Пішла вночі до сторожки], щоб поворожити (Т. Шевченко). |
б) інфінітивно-іменне – значення об’єктивної неминучості: • інфінітиви бути, (не) бувати; • інфінітивна зв’язка бути та іменна частина; |
І добру, і щастю в цьому домі бути! (М. Нагнибіда). Цьому, хлопче, не бувати (Ю. Мушкетик). Двічі молодим не бути (Н. тв.). Павлові Гайді бути за провідника (В. Сосюра). |
в) інфінітивно-безособове: • форма інфінітива на зразок (не) чути, (не) чувати, (не) знати, (не) видати, (не) пізнавати, (не) взнавати – вказівка на сприймання, виявлення органами чуття й розумом; • інфінітив з допоміжним дієсловом було; |
Йоньки не чути (Г. Тютюнник). Знати пана по халявах (Н. тв.). [Кругом садочки, біленькі хати,] і соловейка в гаї чувати (Леся Українка). Було чути, як шумить море.
Було тут над чим плакати, сину! (Розм.). |
г) інфінітивно-називне (інфінітивне теми) – інфінітив, що позбавлений модальних характеристик і лише називає тему подальшого роздуму. | Жартувати та жартувати! Завжди отак, а що ж далі? (В. Самійленко). |
6. Номінативне – речення, у якому називають предмет, але нічого не говорять про дію. Сфера вживання – публіцистичний, художній стилі. Номінативні речення використовують для створення статичних описів, для ефекту експресії, художньої образності. |
Головний член виражений іменником у Н. в., зрідка – зв’язаним кількісно-іменним словосполученням або займенником у Н. в. |
а) буттєве (екзистенціальне) – нейтральна констатація існування предметів, явищ, процесів; | Зима. Холоднеча. Засніжений ліс. (М. Стельмах). Три дні і сто вражень. Вона! Боже, справді вона (В. Самійленко). |
б) вказівне – вказівка на особу, предмет чи явище [частки ось, он, от, то]; | І от Чернігів. Ранком він ще спав (П. Тичина). Ось воно, його довгождане щастя (М. Стельмах). |
в) оцінне – супровід констатації існування предметів позитивною або негативною оцінкою [частки який (яка, яке, які), такий (така, таке, такі), ну й, що за тощо]; | Весна, весна! Яка блакить! (П. Тичина). Що за вітер з-за гори! (А. Малишко). |
*г) власне називне – власні назви організацій, журналів, газет, творів художньої літератури і мистецтва, марок товарів і виробів тощо; | «Всесвіт» (журнал), «Собор» (роман), «Динамо» (команда), Дитяча і юнацька бібліотека. |
*ґ) «називний уявлення» – констатація уявлення про особу чи предмет у свідомості мовця. | Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано (О. Гончар). |
Примітка 13. Не всі дослідники зараховують до односкладних речень власне називні речення й «називний уявлення», хоча ці утворення й набувають комунікативного навантаження у процесі спілкування і мають констатувальну інтонацію [А. Загнітко, К. Шульжук]. |
Примітка 14. Номінативні речення можуть бути непоширеними і поширеними. Поширені включають тільки означення чи приіменний додаток: Світлая, дивнаяніч (Г. Чупринка ). Косовиця сіна (З газети). Якщо ж у реченні, крім означення, є обставина чи віддієслівний додаток, то це двоскладне еліптичне речення: Крейсер у затоці! /стоїть/ (О. Гончар). На вулиці три жінки /стоять/ (О. Довженко). На лузі косовиця сіна /йде, триває/. |
Примітка 15. Слід відрізняти односкладні номінативні речення від двоскладних неповних контекстуальних: – Хто твій батько? – Учитель. |
7. Генітивне – речення, у якому повідомляють про наявність певного предмета (предметів) у великій кількості або ж про інтенсивність вияву опредмечених дій, процесів чи станів. Сфера вживання – розмовне мовлення, стиль художньої літератури. |
синтаксично незалежний (переважно повторюваний) іменник у Р. в. | - вказівка на надмірну кількість предметів або інтенсивний вияв процесуальних ознак | Там-то зілля, овощу! Там-то цвіту! (Марко Вовчок). |
Методична примітка У шкільній граматиці інфінітивні речення розглядають як різновид безособових, а генітивні речення не вивчають. |
Напишіть, будь ласка, у коментарях про опрацювання цього матеріалу.