1. Лекція 8. Односкладні речення

Лекція 9

Односкладне речення

Розкрито поняття односкладного речення, описано типи односкладних речень.

План

1. Поняття про односкладне речення.

2. Класифікація односкладних речень:

а) особові речення, їхні особливості;

б) безособові та інфінітивні речення;

в) номінативні та генітивні речення.

3. Синоніміка двоскладних та односкладних речень, а також деяких типів односкладних речень (прим. 2; 7).

4. Пам’ятка про односкладні речення.

5. Розбір односкладних речень (с. 151-152).

 1. Поняття про односкладне речення

 

Таблиця 53. Поняття про односкладне речення

Односкладним є речення, граматична основа якого складається з одного головного члена (ГЧ), який не потребує поповнення другим головним членом (О. Шахматов). Головний член односкладного речення є самодостатнім для формування граматичної основи та для вираження предикативних відношень, тому односкладність речення не пов’язують з його неповнотою. Односкладні речення, як і двоскладні, можуть бути повними або неповними (див. табл. 35, прим. 4), поширеними чи непоширеними.
Відмінні ознаки двоскладного та односкладного речень:
1. Головні члени двоскладного речення – підмет і присудок. Головний член односкладного речення не можна вважати ні підметом, ні присудком, оскільки вони взаємно передбачають один одного.
2. Двоскладне речення з одним головним членом є неповним.  Односкладне речення з одним головним членом є повним.
3. У семантичній структурі двоскладного речення суб’єкт і предикат формально виражені окремими синтаксемами.  У семантичній структурі односкладного речення суб’єкт і предикат виражені однією предикатною синтаксемою.

2. Класифікація односкладних речень

Таблиця 54. Класифікація односкладних речень

Залежно від форми вираження і семантики головного члена односкладні речення поділяють на такі різновиди: означено-особове, неозначено-особове, узагальнено-особове, безособове, інфінітивне, номінативне, генітивне.
1. Означено-особове – речення, головний член якого особовим закінченням вказує на означену особу. Сфера вживання – розмовне мовлення, художні, публіцистичні тексти. Речення надають розповіді динамічності, енергійності, роблять її більш лаконічною, сприяють уникненню повторення тих самих членів речення, виражених займенниками.
Форма головного члена Семантика головного члена Приклади
а) дієслово 1-ї ос. одн. чи множ. (теп., майб. час, наказ. спосіб);

 

б) дієслово 2-ї ос. одн. чи множ.;

— вказує на особу самого мовця;

 

— вказує на особу, до якої адресоване мовлення і яка може виражатися звертанням.

Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берез (М. Коцюбинський).

Сміло сядьмо в човни швидкокрилі (П. Грабовський). Серце, серце моє! Навчись тишини… (Є. Плужник). Мої любі, до мене ходіть! (Леся Українка).

Примітка 1. В окремий тип односкладних означено-особові речення виділяють не всі синтаксисти через можливість перетворення на двоскладні речення.
Примітка 2. Означено-особові речення є синтаксичними синонімами двоскладних речень з підметами я, ми, ти, ви, але в односкладних реченнях акцентовано увагу на дії, яка відбувається ’тут і зараз’, тоді як у двоскладних рівномірно розподілено наголошення між підметом і присудком або акцентовано підмет. Пор: Нічого не знаю. Взагалі я не знаю нічого (Є. Плужник). Я втратив спокій. Не можу опанувати собою (З газети).
Примітка 3. Не є односкладними означено-особовими речення з дієсловами у формі 3 ос. або у формі минулого часу чи умовного способу, оскільки такі форми не вказують на чітко означену особу. Такі речення є двоскладними неповними контекстуальними: Народилася Ліна Костенко на Київщині. Вірші почне писати в ранньому віці /Ліна Костенко/ (В. Неділько). Довго дивився старий олень на мертве село у долині і не міг упізнати його. Пішов у ліси та верховини /олень/ (М. Яцків).
2. Неозначено-особове – речення, головний член якого називає дію, здійснювану неозначеними особами. Сфера вживання – розмовне мовлення, художній стиль, публіцистичні тексти (особливо в заголовках), наукові тексти.

а) дієслово 3-ї ос. множ.;

 

б) родова форма дієслова у множ.;

— вказує на особу неозначену або з певних причин не названу;

— діячем може бути сам мовець, але він не акцентує на цьому

Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку (О. Гончар).

Латину тільки що сказали, що од Енея єсть посли (І. Котляревський).
Вас просять заспокоїтись [замість Я прошу (Прошу) вас заспокоїтись].
Примітка 4. У неозначено-особові речення умовно можна ввести підмети хтось, хто-небудь.
Примітка 5. Слід відрізняти односкладні неозначено-особові повні речення від двоскладних неповних контекстуальних з пропущеним підметом: Де ж ви, ясні квітоньки? Позгасали, поспадали /квітоньки/, як на небі зіроньки (С. Руданський).
3. Узагальнено-особове – речення, головний член якого вказує на узагальнену особу, оскільки дія чи стан, про які йдеться в реченні, часто повторювані, властиві всім або багатьом особам. Сфера вживання – розмовне мовлення, народна творчість (прислів’я, приказки, загадки), художній стиль.
а) дієслово 2-ї ос. одн. чи множ.; — вказує, що пораду, заклик адресують кожному або передають досвід народу;

— інколи головний член вказує на дію самого мовця, яка є типовою для багатьох чи для всіх. Автор подає власний досвід як узагальнений.
Добре діло роби сміло (Н. тв.).

Шукайте – і знайдете (Біблія).

 

Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки (І. Нечуй-Левицький).
б) дієслово 1-ї ос. множ.; Поживемопобачимо (Н. тв.).
в) діслово 3-ї ос. одн. чи множ.; Дивиться лисицею, а думає вовком

(Н. тв.). Подарунок назад не беруть (Н. тв.).
г) зрідка форма мин. часу одн. чи множ.; Цілив у ворону, а попав у корову (Н. тв.). Купили кругленьке, думали – новеньке, а воно усе в дірках, труситься в руках (Загадка).
Примітка 6. Форма головного члена узагальнено-особового речення може збігатися з формою головного члена означено-особового речення (1-а, 2-а особи) та неозначено-особового речення (3-я особа чи минулий час). Тому критерієм розрізнення цих структур є семантичний чинник: в узагальнено-особовому реченні дія, про яку йдеться, відбувається ’скрізь і завжди’. У таке речення умовно можна ввести підмет усі ми, усі ви, усі вони.
4. Безособове – речення, головний член якого називає дію чи стан, що не залежать від активного діяча чи носія стану. Сфера вживання – розмовне мовлення, фольклор, художній, офіційно-діловий та науковий стилі.
а) безособове дієслово:
• у граматичній формі 3-ї ос. одн. або серед. роду минулого часу (із часткою -ся чи без неї) з можливим залежним інфінітивом;
— явища природи, стан оточення;

— стан живої істоти, не залежний від її волі;

— бажання чи небажання, необхідність, можливість дії;
 Світало по-березневому рано (З. Тулуб). На сході починало дніти (О. Гуреїв).

В голові у Соломії розвиднілось; Мене морозить (Із тв. М. Коцюбинського).

Не хочеться йому чогось ні роздягатися, ні розташовуватись (А. Головко). Недовго їм довелось шукати води (М. Коцюбинський).
• в інфінітиві з допоміжним фазовим чи модальним дієсловом на зразок починає, стало, має, мусить тощо;  — успіх або неуспіх у різних формах діяльності;
— наявність або відсутність певних кількісних змін, явищ або станів у навколишньому середовищі;
Русалки вийшли добре, а з козаком Тарасові не щастить (О. Ільченко).

 

Бракує арфі струн, співцеві слів (Леся Українка).
б) особове дієслово, вжите у формі й у функції безособового; — стихійні процеси в природі або оточенні, дії неусвідомленої сили;

— фізичні або психічні почування людини;

— мимовільні процеси сприймання, мислення, мовлення чи форми з пасивним значенням (часто розташовані в головній частині складнопідрядного речення з підрядною з’ясувальною частиною);
Попід льодом геть загуркотіло (Т. Шевченко). Пахне димом (Н. Рибак). Було колись на Вкраїні… (Т. Шевченко). І кулями косило нас (Б. Олійник).
Цілісінький день мене і терло і м’яло, і ходити не давало (Панас Мирний). Хоч всередині Аркадія трясло, [але зовні він зберіг цілковитий спокій] (І. Вільде).
І здалось, примарилось мені, [наче ти печальною ходою десь пройшла у білому вбранні] (В. Сосюра). [Не розумію], чому подумалося про це саме зараз? (В. Собко). Мовиться не про горіхи (Н. тв.).
в) безособова предикативна форма на -но, -то — повідомлення про завершену результативну дію; Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито (Н. тв.). Стан справ відбито в одноголосно прийнятій резолюції (З газети).
Примітка 7. Синтаксичними синонімами речень з формами на -но, -то є неозначено-особові речення, а також двоскладні, у яких іменна частина складеного присудка виражена пасивним дієприкметником. Пор.: На сивих лугах скошено отаву [безособове] (М. Рильський). – На сивих лугах скосили отаву [неозначено-особове]. – На сивих лугах скошена отава [двоскладне].
Примітка 8. Не слід сплутувати предикативні форми на -но, -то і пасивні дієприкметники у формі середнього роду. У кінці предикатива – суфіксальний : Там усе правильно записано [односкладне] (В. Собко ); а дієприкметник має закінчення : Там усе правильно записане [двоскладне]. Пор. рос. Слово записано. Буква записана. Текст записан [двоскладні].
Примітка 9. Не треба сплутувати безособові предикативні форми на -но, -то і предикативні прислівники на зразок душно, чутно, видно, ясно, помітно, пусто: Не чутно нічого, не видно нікого, [тільки Дніпро шумить та дерева шелестять] (Марко Вовчок); Не замісиш густо, як у коморі пусто (Н. тв.).
г) предикативний прислівник на зразок:
(не) видно, (не) видко, (не) помітно, примітно, (не) чутно, відомо, ясно, зрозуміло і под., при якому можливе дієслово-зв’язка було, стало, робиться тощо;
— сприймання-виявлення об’єктів стану органами чуття й розумом; Чутно ржання, рев, мекання (Леся Українка). У дворі не видно було нікого (Петро Панч). Тепер зрозуміло, [яким вітром надуло гарбузів Іванові Івановичу!] (І. Сенченко).
вітряно, морозно, хмарно, сонячно, тихо, тепло, ясно, місячно, темно тощо, при якому можливе дієслово-зв’язка; — стан природи, оточення; Зоряно, тихо в просторі (О. Гончар). Було голо й пусто в степу (А. Головко). У лісі стало ще тихіше (М. Стельмах).
байдуже, важко, важливо, весело, гарно, добре, досадно, душно, м’яко, однаково, соромно, спасибі (’добре, що…’), страшно, сумно, тісно тощо, при якому можливе дієслово-зв`язка, а також залежний інфінітив; — психічний або фізичний стан людини чи персоніфікованого предмета; Сумно і смутно людині, [коли висихає і сліпне уява...] (О. Довженко). Важко перебільшити ті серйозні наслідки, [що їх мала для українців утрата власної еліти] (О. Субтельний). Як весело було широкими грудьми повітря краяти (М. Рильський). …Словам тісно у вузьких тунелях дротів (І. Драч).
ґ) предикатив іменникового походження на зразок благо, гріх, дяка, жаль, лінь, охота, пора, сміх, сором, стид, страх, час, шко́да́ [’жаль’], шкода́ [’марно’], щастя [’добре, що…’] тощо, при якому можливе дієслово-зв’язка та залежний інфінітив — відчуття, переживання живої істоти, модальне значення необхідності, повинності, висловлення вдячності;  Шкода мені матері старої (Панас Мирний). Шкода шукати правди там, [де мозок, честь і совість згнила дотла!] (І. Карпенко-Карий). Та нині гріх замкнути в клітку вільну мисль (І.Франко). Йому було сором дивитися людям в очі (Г. Хоткевич). Адже ж їй жаль, [що вони розлучились] (М. Коцюбинський). Дяка тобі, ніченько-чарівниченько, [що заховала ти <…>моє личенько] (Леся Українка).
Примітка 10. Слід відрізняти предикативні слова від прислівників-обставин та іменників. Пор.: Чутно плескіт у струмочку (Леся Українка). – Зима ледве чутно підійшла (І. Муратов). Жаль стало батька (М. Коцюбинський). – Взяв її жаль (І. Нечуй-Левицький).
д) предикативний прислівник з модальним значенням на зразок варто, годі, доволі, досить, (не) доцільно, зайве (зайво), (не) можна, неможливо, необхідно, несила, повинно, (не) потрібно, слід, (не) треба тощо переважно в поєднанні з інфінітивом при можливій дієслівній зв`язці; зумовленість, доцільність, необхідність, можливість чи неможливість дії в оцінці людини;   Нам треба голосу Тараса (П. Тичина). Степом можна йти безвісти (Ю. Яновський). При цьому необхідно врахувати, що одноядерні речення – це речення іншого рівня, ніж двоядерні (З підручника). Треба було щось думати (А. Головко).
Примітка 11. Якщо порядок компонентів зворотний (тобто інфінітив + прислівник) і вони інтонаційно відокремлені, то речення двоскладне, пор.: Приємно відчувати прохолоду ночі (П. Колесник). – Відчувати прохолоду ночі після спекотного дня кожному приємно.
е) безособовий заперечний предикативнема (немає), не було, не буде, не стало повне заперечення наявності того, що названо іменником у Р. в.;  Отчизни іншої нема в нас і не буде (М. Рильський).
У гаю, гаю вітру немає (Т. Шевченко).
Примітка 12. Такі конструкції можуть бути еліптичними: Від козла ні шерсті, ні молока /немає/ (Н. тв.).
є) заперечний займенник чи прислівник з наголосом на заперечній частці (на зразок ні́кому, ні́ким, ні́ з ким, ні́чим, ні́ до чого, ні́де, ні́коли, ні́як) переважно з інфінітивом;
конструкції з предикативом нема й інфінітивом разом із заперечним займенником (прислівником);
неможливість дії;   Ледачому все ніколи (Н. тв.). Нічим вас потішити (З газети). О віршах уже нічого й думать (Т. Шевченко). А на пероні яблуку ніде впасти від людей (В. Собко). Ні з ким слова промовити (Г. Квітка-Основ’яненко).
[Невесело на світі жить] , коли нема кого любить (Т. Шевченко). А тут вогню нема де розпалити (Леся Українка).
ж) предикатив спасибі. висловлення вдячності.  Спасибі Мар’яні, [що таку славну криницю викопала] (М. Стельмах).
5. Інфінітивне – речення, у якому йдеться про дію безвідносно до часу й особи. Сфера вживання – офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі.
Головний член виражений синтаксично незалежним від інших членів речення інфінітивом.
а) власне інфінітивне (інфінітив із часткою би / б чи без неї) – вказівка на бажання, наказ, спонукання, запитання, категоричність твердження, необхідність, неможливість, неминучість дії чи стану, а також (у складнопідрядному реченні) на мету дії; Прихилитися б у затінку до зеленої землі (М. Стельмах). Нагородити кращих робітників грамотами (З наказу). Старому – тліть, новому – процвісти (М. Рильський). Чим утішить її, пожаліти, де цілющих відшукувать слів? (Т. Масенко). Душі моєї не купить вам ані лавровими вінками, ні золотом, ні хлібом, ні орлом (П. Тичина). [Пішла вночі до сторожки], щоб поворожити (Т. Шевченко).
б) інфінітивно-іменне – значення об’єктивної неминучості:
інфінітиви бути, (не) бувати;
інфінітивна зв’язка бути та іменна частина;
І добру, і щастю в цьому домі бути! (М. Нагнибіда). Цьому, хлопче, не бувати (Ю. Мушкетик).
Двічі молодим не бути (Н. тв.). Павлові Гайді бути за провідника (В. Сосюра).
в) інфінітивно-безособове:
• форма інфінітива на зразок (не) чути, (не) чувати, (не) знати, (не) видати, (не) пізнавати, (не) взнавати – вказівка на сприймання, виявлення органами чуття й розумом;
інфінітив з допоміжним дієсловом було;

Йоньки не чути (Г. Тютюнник). Знати пана по халявах (Н. тв.). [Кругом садочки, біленькі хати,] і соловейка в гаї чувати (Леся Українка). Було чути, як шумить море.

 

Було тут над чим плакати, сину! (Розм.).

г) інфінітивно-називне (інфінітивне теми) – інфінітив, що позбавлений модальних характеристик і лише називає тему подальшого роздуму.  Жартувати та жартувати! Завжди отак, а що ж далі? (В. Самійленко).
6. Номінативне – речення, у якому називають предмет, але нічого не говорять про дію. Сфера вживання – публіцистичний, художній стилі. Номінативні речення використовують для створення статичних описів, для ефекту експресії, художньої образності.
Головний член виражений іменником у Н. в., зрідка – зв’язаним кількісно-іменним словосполученням або займенником у Н. в.
а) буттєве (екзистенціальне) – нейтральна констатація існування предметів, явищ, процесів;  Зима. Холоднеча. Засніжений ліс. (М. Стельмах). Три дні і сто вражень.

Вона! Боже, справді вона (В. Самійленко).
б) вказівне – вказівка на особу, предмет чи явище [частки ось, он, от, то]; І от Чернігів. Ранком він ще спав (П. Тичина). Ось воно, його довгождане щастя (М. Стельмах).
в) оцінне – супровід констатації існування предметів позитивною або негативною оцінкою [частки який (яка, яке, які), такий (така, таке, такі), ну й, що за тощо]; Весна, весна! Яка блакить! (П. Тичина). Що за вітер з-за гори! (А. Малишко).
*г) власне називне – власні назви організацій, журналів, газет, творів художньої літератури і мистецтва, марок товарів і виробів тощо; «Всесвіт» (журнал), «Собор» (роман), «Динамо» (команда), Дитяча і юнацька бібліотека.
*ґ) «називний уявлення» – констатація уявлення про особу чи предмет у свідомості мовця. Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано (О. Гончар).
Примітка 13. Не всі дослідники зараховують до односкладних речень власне називні речення й «називний уявлення», хоча ці утворення й набувають комунікативного навантаження у процесі спілкування і мають констатувальну інтонацію [А. Загнітко, К. Шульжук].
Примітка 14. Номінативні речення можуть бути непоширеними і поширеними. Поширені включають тільки означення чи приіменний додаток: Світлая, дивнаяніч (Г. Чупринка ). Косовиця сіна (З газети). Якщо ж у реченні, крім означення, є обставина чи віддієслівний додаток, то це двоскладне еліптичне речення: Крейсер у затоці! /стоїть/ (О. Гончар). На вулиці три жінки /стоять/ (О. Довженко). На лузі косовиця сіна /йде, триває/.
Примітка 15. Слід відрізняти односкладні номінативні речення від двоскладних неповних контекстуальних:
Хто твій батько?Учитель.
7. Генітивне – речення, у якому повідомляють про наявність певного предмета (предметів) у великій кількості або ж про інтенсивність вияву опредмечених дій, процесів чи станів. Сфера вживання – розмовне мовлення, стиль художньої літератури.
синтаксично незалежний (переважно повторюваний) іменник у Р. в.  - вказівка на надмірну кількість предметів або інтенсивний вияв процесуальних ознак  Там-то зілля, овощу! Там-то цвіту! (Марко Вовчок).

Методична примітка

У шкільній граматиці інфінітивні речення розглядають як різновид безособових, а генітивні речення не вивчають.

 

Напишіть, будь ласка, у коментарях про опрацювання цього матеріалу.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *