Наведено завдання за варіантами
У тексті свого варіанту виконайте такі граматичні завдання:
-
У кожному реченні (і в заголовку) підкресліть граматичні основи: підмет — однією лінією, присудок — двома, головний член односкладного речення — трьома.
-
Поясніть за зразком уживання розділових знаків.
1 варіант
Історія рушника
Історія рушника дуже цікава. Традиційно він слугував оберегом. Ще за поганських часів його чіпляли на дерева, пускали на воду, клали на каміння й молили богів відвести стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоби біда й усяка напасть обминали родину.
За християнства з рушниками проводжали князів у похід, храмові рушники дарували в церкви́. З’являлося багато обрядо́вих рушників. Для немовляти вишивали на білому тлі колодочки, доро́ги, а ближче до кінців була замкнута лінія – щоб «не торкалося ніщо лихе». Самі́ кінці не обрублені, з торочка́ми, бо життя тільки починалося.
На весільному рушнику для молодих обов’язково має бути Дерево життя. Наші далекі предки поклонялися деревам, як богам. Дерево життя, що символізує продовження роду, безсмертя, стало найпоширенішим мотивом народного мистецтва, особливо на рушниках. І не лише в слов’янській, а й у світовій культурі. Кожна квіточка – член великої родини, а стовбурець з трьома гілочками – це батько, мати й дитя. Птахи, зображені на полотні – посередники між світом живих і світом предків. Вони – охоронці роду, помічники й радники молодих.
Минали часи, й Дерево життя – символ незнище́нності – перетворилося на жінку-Берегиню з пі́дня́тими до неба руками, із сонцем-дитям у лоні або над нею.
Під рушник клали зерна жита – символ родючості. Вірили й у магічну силу священних рослин: червоної рути, барвінку, любистку, щоб бути коханими, бажаними й здоровими.
Рушником перев’язували сватів, бо вони виступали як посередники між двома родинами, створюючи нову. Взагалі, усе, що брало початок, обов’язково супроводжувалося рушником. Коли входили в нову хату, спочатку впускали кішку, щоб вигнала всяку нечисть, а потім уносили застелений рушником стіл з хлібом-сіллю. Це вже пізніше з’явилася скатертина. (258 слів)
2 варіант
Відмовляти треба красиво
Кожна дівчина з дитинства мріє вийти заміж, одягти весільне вбрання, хвилюється, складає плани… А воно все не приходить, оте довгоочікуване весілля. Старостів засилає не той, хто серцю милий, він наче й непоганий, але не той. І що ж робити з тим, хто женихається, сватається, а ви його не кохаєте? Відмовити? Звісно ж, відмовити. Але як це зробити, щоб не образити, не завдати болю, не принизити, особливо якщо він хороша людина і ви до нього добре ставитеся?
Раніше, щоб відмовити, крім гарбуза, використовували й рушники. Якими вони були? А все дуже просто: пташок на рушникові вишивали відвернутими одна від одної. Між ними могли зображати й Дерево роду, однак якщо на весільному рушникові пташки цілувалися дзьобиками і мріяли зростити спільне Дерево роду, то ці до деревинки поверталися хвостиками, але кожна з них знайде свою пару і зростить квітку кохання – це побажання дівчини, яка відмовила. А ще вона бажала, щоб його рід продовжувався , щоб він мав міцну родину, символом якої є гілки троянди, сплетені в один узір. Буває, що пташечок вишивали на гілках різних дерев, і це свідчило: «Нам не по дорозі».
А ще трапляються рушники, на яких навіть ім’я дівчини вишите, мабуть, аби парубок не забув, що вона йому відмовила, і знову не заслав сватів.
Часто можна зустріти «відмовки» і на мальованих, штампованих рушниках, бо хоч там пташки притулилися одна до одної, та голівки відвернули. Такий рушник використовувати на весіллі не можна.
Будьте уважні, коли обираєте орнамент для рушника, і вчіться, як можна тактовно відмовляти хлопцям. Та дай вам Боже, щоб не довелося використовувати в житті ці знання. Щоб ваше кохання було взаємним і вірним. (267 сл.)
3 варіант
Мистецтво гаптування
Мистецтвом гаптування за часів стародавньої Русі в її центрах: Києві, Чернігові, Володимирі, Новгороді – займалися спочатку лише жінки та дівчата з княжих родин. Вишивали вони шовковими нитками, вкритими золотом чи сріблом. Про це відомо з історичних літописів. Дружина Рюрика Ростиславовича Анна оздоблювала гаптуванням речі й для своєї сім’ї, і для Видубецького монастиря. Сестра Володимира Мономаха Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. Належали вони, як свідчать літописи, до вищих верств суспільства. Нитки́ привозили з Візантії. Зрозуміло, що для простого люду вони були недоступними. Ось чому жінки з народу почали винаходити різні шви, імітуючи переплетінням ни́тки золоте гаптування.
Лише із сімнадцятого століття маємо змогу ознайомитися з народними рушниками. Талановиті українські жінки-гаптувальниці вносили в кожний рушник чи скатертину щось нове, оригінальне. Вільно компонуючи поширений у той час орна́мент, майстриня створювала свій варіант, збагачувала його мотивами народного мистецтва та власною фантазією. Ось чому й нині такі несхожі, оригінальні за колоритом та орнаментом вишивки з Галичини, Закарпаття, Київщини, Полтавщини, Волині.
В Україні відомо майже сто видів різноманітних технічних прийомів вишивання: низь, гладь, насти́л, мере́жання, вирізування тощо. Усі вони нерозривно пов’язаніз характером орна́менту.
Дівчата для вишивання використовували кожну зручну нагоду: досвітки, вечорниці, години відпочинку від польових робіт.
Готуючись вийти заміж, кожна дівчина повинна була мати багато різних вишиванок. Заможні дівчата готували собі по п’ятдесят, вісімдесят, а іноді й понад сто сорочок з тонко виробленого й вибіленого полотна – для буденної роботи, свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя. Дівчата змагалися між собою в доборі узору, майстерності вишивання. Одяг був характеристикою майстерності дівчини, її працьовитості. (263 сл.)
4 варіант
Секрети весільного рушника
Зараз модно на весілля брати вишиті рушники. Серед обрядових рушників вони найбільш знані й відомі, їм присвячено багато прислів’їв та приказок.
На початку двадцятого століття у весільному обряді використовували до двох десятків різновидів рушників. На них клали коровай, ними перев’язували старості́в, простеляли дорогу молодим, зв’язували їм руки, бажаючи щасливої, міцної сім’ї.
Нині на весіллі використовують уже не двадцять, а п’ять – дев’ять рушників. А побачити на якомусь весіллі всі вишиті рушники – то дивина. Так, набагато простіше купити готовий, виготовлений за шаблоном рушник. А чи хочете, щоб ваше життя теж було шаблонним? А може, волієте самі собі закодувати майбутнє? Звісно, це значно краще, бо ви ж не знаєте, з якими думками людина наносила малюнок на штампований рушник. Тож візьміться за голочку – і будьте певні: знаючи деякі секрети весільного рушника, зможете виплекати собі щастя-долю.
Отож, на весіллі потрібно кілька рушників – під хліб-сіль та під коровай, для старості́в, зв’язувати руки молодятам (єднальний, або союзний), для благословення молодих (божник), два рушники на ікони під час вінчання і найголовніший – під ноги. Однак важливо знати, на якому рушникові що можна вишивати, бо кожен елемент, кожен мотив має своє, неповторне значення.
Весільні рушники готувала наречена. З кожним стібком вона кодувала свою долю після одруження. Відомо, що у вишитому узорі лишаються настрій і думки, з якими його вишивали. А тому в старовину дівчата збиралися на вечорниці і, вишиваючи свої рушники, співали, щоб життя було як пісня.
Вишитий власноруч рушник – то ваша програма життя, складена саме вами, а не кимось іншим. Тож вишивайте рушники на щастя, на любов, на хороше й довге сімейне життя! (257 сл.)
5 варіант
Кінець – це завжди початок
Герой казки Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» починав ранок з того, що виполював паростки баобаба, інакше його коріння розірвало б планету принца на частини. Можна тільки уявити, яке потужне воно в цього дерева!
Баобаб невисокий, але стовбур його може сягати десяти метрів у діаметрі, а крона розкидається на сорок метрів. Це – рослина Вічності: живе вона дві тисячі років. Посушливого сезону цей мешканець африканської савани має такий вигляд, ніби росте корінням догори й вишукує краплини вологи у вицвілому від спеки небі. Листя осипалося, гілля химерно викручене, і по ньому зграями гасають павіани, ласуючи схожими на огірки борошнистими плодами – основною поживою тварин. Всередині старого, вигнилого з часом стовбура може виявитися ціла цистерна води, що зібралася під час дощового сезону. Старезний, укритий потрісканою зморшкуватою корою баобаб схожий на доброго духа, який, вдивляючись у Вічність, рятує тих, хто живе мить.
Але Вічність суджено не кожному дереву. Бува, наскочить на баобаб стадо одурілих від спеки слонів і кремсає його стовбур своїми бивнями, шукаючи рятівної вологи. Кілька годин – і тільки купа трісок лишається на місці тисячолітнього дерева. Та ще довго його плоди лишатимуться соковитими всередині, і ними смакуватимуть мавпи й антилопи, впускаючи на землю насіння. Більша його частина загине. Але одна – дві насінини зможуть укоренитися в сухому ґрунті. Свої короткі, потужні гілки простягне до неба новий гігант.
Тому які б прикрі несподіванки не траплялися на твоїй дорозі, пам’ятай, що кінець – це завжди й початок чогось нового. Така філософія баобаба, і вона додає нам, людям, оптимізму.
(За Н. Околітенко; 243 слова)
6 варіант
Гідність
Є така тонка і ніжна, сильна і мужня, недоторкана і незламна річ – гідність людської особистості. У житті людина зустрічається з красою і підлістю, радістю і горем; в її духовному житті бувають години торжества і години страждання; душу її стрясає всепоглинаюча любов і відчуття мерзенності; бувають такі повороти і збіги обставин, коли треба відмовитися від задоволення й піти на жертву в ім’я блага рідної, близької людини, особливо блага дружини і дітей, треба піднестися силою своїх думок, переконань над почуттями та емоційними поривами.
Усе це вимагає гідності. Треба з гідністю жити, працювати, користуватися матеріальними і духовними благами, на які ти маєш право, з гідністю переживати радість і горе, з гідністю хворіти і зустрічати свою останню годину. У найважчих обставинах – навіть тоді, коли життя здається неможливим, не можна переступати ту грань, за якою кінчається владарювання розуму над нашими вчинками і починається темна стихія інстинктів та егоїстичних бажань. Бережи, утверджуй, розвивай, піднось свою людську гідність! Корінь твоєї гідності – у благородних переконаннях і думках.
Гідність – це мудра влада тримати себе в руках. Благородство твоєї людської особистості виявляється в тому, наскільки мудро і тонко ти зумів визначити, що гідне і що негідне. Гідне повинне стати самою суттю твоєї духовної культури, негідне нехай викликає в тебе презирство й огиду. (В. Сухомлинський; 203 слова)
7 варіант
Невтомні вісники
Про людину, яка купається в розкоші, кажуть, що їй бракує тільки пташиного молока. Але пташине молоко – не міф: ним вигодовують потомство голуби. Тільки-но мають прокльовуватися з яйця голубенята, стінки зоба сизарів розбухають і відшаровуються, утворюючи схожу на сир масу. Так триває десять – п’ятнадцять днів, а потім птахи забезпечують своє потомство тим, що вдасться роздобути.
Голуби здавна були оточені ореолом містичної винятковості. Можливо, через те, що їхнє туркотіння навіює ідилічний спокій, чи, може, тому, що, вмираючи, вони іноді схрещують лапки. З легкої руки Пабло Піка́ссо його голуб з оливковою гілкою в дзьобику став символом миру. Однак пернаті могли приносити й зло (з волі людини, звичайно). Згадаймо хоча б, як княгині Ользі вдалося спалити деревлянський Коростень.
Голуби надзвичайно витривалі й спроможні розвинути швидкість до ста кілометрів за годину. У давнину не було кращих за них листонош. За це сизарів і пошановано. Ось історичні приклади. У 1870–71 роках, коли німці взяли в облогу Париж, голуби перенесли через лінію фронту близько мільйона приватних листів і військових депеш. За це їм у Франції поставлено пам’ятник. Під час Другої світової війни своїх адресатів знайшло майже 16 тисяч «голубограм», а 1942 року один героїчний сизар врятував підводний човен, доставивши на берег координати місця аварії. Після цієї події бронзовий птах з’явився по інший бік Ла-Маншу, в Англії.
Учені й досі не можуть пояснити, завдяки якому органу чуття голуби безпомилково знаходять домівку або ж місце годівлі. А ці птахи варті того, щоб ми про них знали все. І щоб ми їх любили. (За Наталею Околітенко; 250 слів)
8 варіант
Зелені свята
Зелені свята – це три останні дні Клечального тижня, Зелена неділя і три перші дні Троїцького тижня. Це стародавнє свято, пов’язане з дохристиянськими віруваннями наших пращурів. Поетичний настрій, викликаний спілкуванням з живою природою, був настільки живучим і шанованим, що з приходом християнства відбулося об’єднання цього свята з Трійцею, тобто святом Бога в трьох особах: Отця, Сина і Святого Духа. Трійця святкується на п’ятдесятий день після Великодня і вважається в народі одним з найбільших свят.
Тиждень перед Трійцею називають Зеленим, Клечальним або Русальним. У цей час цвіте жито й за народними віруваннями прокидаються мерці, виходять з води русалки. Головним атрибутом цього тижня є клечання – відрубані молоді гілки клена, липи, ясена, якими оздоблювали подвір’я і хату.
Отже, Зелені свята починаються з четверга. Дівчата йдуть у поля чи в ліс, завивають вінки з конвалій, незабудок, васильків, чебрецю, вплітають і полин – засіб від нечистої сили. У п’ятницю до схід сонця в ліс ішли жінки щоб заготувати лікарських трав. У Клечальну суботу дівчата й молодиці теж до схід сонця йшли рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер, м’яту, материнку, лепеху. Ним прикрашали світлиці, притрушували долівку. Увечері заквітчують оселі зеленим гіллям. Молода зелень обороняла наших предків від ворожих сил природи: мавок, русалок, утоплеників. Вважалося також, що в клечанні ховаються душі померлої рідні, які в цей час приходять до хати.
У понеділок відзначали поминальний день, який призначався лише для самогубців та утоплеників. На значному терені України в Клечальний понеділок всім селом з хоругвами та хрестами обходили поля, щоб град не побив посіви і засуха не випалила збіжжя. Завершувалися Зелені свята у вівторок. На різних територіях його відзначали по-своєму: на Полтавщині водили тополю, на Чернігівщині – вербу, на Поліссі – куста. (273 слова)
9 варіант
Леонід Булаховський
Студент історико-філологічного факультету Харківського університету Леонід Арсенович Булаховський одразу став глибоким і щирим шанувальником Олександра Потебні, таке ж ставлення до свого попередника він виховував згодом у своїх учнів. Булаховський утілював у собі рідкісні, неоціненні риси високоінтелектуальної особистості, відзначався винятковою обдарованістю вченого й науковою ерудицією, як свого часу й Потебня. Йому судилося, услід за Потебнею, гідно тримати прапор української мовознавчої науки вже у двадцятому столітті. Булаховський теж був представником порівняльно-історичного мовознавства – для цього йому не бракувало ні знань, ні хисту.
В історію світового мовознавства Булаховський увійшов насамперед як видатний славіст, автор важливих досліджень з польської, чеської, болгарської, серболужицької і, звичайно ж,з української та російської мов. багато цікавих, досі не розгаданих фактів з історії цих мов були пояснені в його працях. Учений торував у мовознавстві нові шляхи, ніс нові ідеї. Він перший на широкому матеріалі слов’янських мов пояснив явище так званої граматичної аналогії. Вона полягає в тому, що одні граматичні форми в процесі розвитку мови зазнають впливу інших і уподібнюються їм. Це один зі шляхів розвитку мови.
Окремий том становлять дослідження Булаховського з акцентології різних слов’янських мов. Учений пояснив особливості наголошування слів у тих чи інших випадках у кожній мові та встановив закономірності у зміні наголосів. Та найцінніша його книга – «Питання походження української мови». у ній Леонід Булаховський досліджує, коли, у якому столітті в давньоруській мові з’явилися перші ознаки української мови, коли наша мова стала близькою до сучасної
(За А. Матвієнко; 232 сл.).
10 варіант
Михайло Калинович
Серед імен, золотими літерами вкарбованих в історію Київського університету, Інституту мовознавства Академії наук і взагалі в історію української мовознавчої науки, одне з чільних місць займає ім’я Михайла Яковича Калиновича. Ровесник Агатангела Кримського і Леоніда Булаховського, він засвітився в науці неповторною гранню як фахівець з індології – досить екзотичної в Україні галузі. Крім того, займався індоєвропеїстикою, українською лексикографією, загальним мовознавством тощо.
Калинович здобув широку лінгвістичну освіту. Блискуче закінчив Київський університет, потім поглиблював знання за кордоном, відвідуючи в найзначніших лінгвістів заняття з індійської філології, порівняльної граматики індоєвропейських мов, давньогрецької мови, удосконалював освіту в наукових установах, книгозбірнях і музеях Парижа, Лондона, Мілана, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса.
Калинович вільно володів, крім української й російської, ще англійською, французькою, іспанською, італійською, болгарською, польською, чеською мовами. Був рідкісним знавцем мертвих мов: санскриту, латини, давньогрецької, готської, давньолитовської. Вивчав грузинську, скандинавські та полінезійські мови. маючи таку багату лінгвістичну базу, Калинович міг працювати в будь-якій ділянці індоєвропейського мовознавства. Своєю улюбленою сферою вважав загальне мовознавство. Він створив перший український підручник «Вступ до мовознавства».
Доля набутків Калиновича з лексикографії була іноді дуже драматичною. Великий російсько-український словник, який укладався із середини двадцятих до середини тридцятих років, зазнав несправедливої критики, був вилучений із бібліотек і знищений. У тому числі і другий том, над яким працював Калинович.
Михайло Калинович відзначався не тільки ерудицією, блискучими виступами, як згадують його учні. Він був надзвичайно ввічливий, увесь сповнений духу культурної само дисциплінованості. Так писав про нього Леонід Булаховський. Своєю високою духовністю, внутрішньою культурою – рисами, майже втраченими нині в нашому суспільстві, – учений теж був взірцем.
(За А, Матвієнко; 245 сл.)
11 варіант
Професор Рудницький – мовознавець і патріот
Серед різнобічних захоплень українського вченого найпалкішим і найглибшим було, безперечно, його захоплення Словом, що, як стверджує Біблія, є початком усіх початків.
У мовознавстві для вченого не існувало другорядних проблем. Етимологія. Порівняльне мовознавство, славістика, ономастика (назвознавство), місцеві говірки і діалекти, граматика і правопис, підготовка підручників з української мови, створення словників – таке коло його зацікавлень.
Ярослав-Богдан Рудницький постійно дбав про чистоту й красу материнської мови, у чужомовному середовищі вона завжди була з ним. Завдяки йому постало Товариство плекання рідної мови у Вінніпезі, започаткований щорічник із промовистою назвою «Слово на сторожі».
Про особистий талант Рудницького свідчить його лексикографічна діяльність. Виданий ним перший Етимологічний словник української мови – науковий і громадянський подвиг. По-справжньому усвідомити це може лише той, кому хоч раз у житті поталанило зануритись у мовні таємниці, хто знає радість пошуку і відкриття.
Заслугою професора є й те, що скрізь, куди б не закинула його доля, він започатковував студії, курси українознавства, славістики, осередки української культури й науки. У перший же рік свого прибуття на канадську землю він разом з видатним істориком Дмитром Дорошенком і відомим істориком літератури Леонідом Білецьким заснував Українську вільну академію наук.
Життя вченого містило багато злетів і досягнень, які були заслужено винагороджені. Та яких би вершин не сягав професор у своїй творчій, науковій і громадській діяльності, він завжди залишався посланцем України й репрезентував її. (Г. Дідківська; 220 сл.)
12 варіант
Учений-славіст Олександр Потебня
Визначний учений Олександр Опанасович Потебня, випускник Харківського університету, працюючи в ньому з тисяча вісімсот шістдесят третього року доцентом, а згодом – професором, своєю діяльністю утвердив авторитет Харкова як одного з провідних центрів слов’янського мовознавства. Подорожуючи з етнографічними експедиціями Полтавщиною та Харківщиною, Потебня старанно вивчав народну мову, зібрав величезний матеріал, що підтверджував зв’язок мови з психологією, способом життя, культурою народу.
Учений уперше в слов’янському мовознавстві систематизував характерні риси української мови, визначив межі поширення найважливіших українських діалектних звукових явищ. У своїх працях він приділяв велику увагу філософським проблемам мови, зазначав, що денаціоналізація ідентична душевному й духовному розладові особистості.
Накопичений невтомним дослідником матеріал утілився у становленні оригінального психологічного напряму вітчизняного мовознавства, формуванні концепції взаємозв’язку мовного та національного питань. Ця проблематика знайшла відображення в його працях «Думка і мова». «Мова і народність».
Наукова спадщина вченого, який зробив внесок майже в усі спеціальні розділи мовознавства, величезна. Вона охоплює праці з проблем походження мови, етимології, історичного синтаксису, діалектології, порівняльного мовознавства. Потебня був видатним дослідником народної поетичної творчості, фольклорних джерел, народних звичаїв, вірувань і обрядів.
Плідність нових теоретичних підходів Потебні до вивчення явищ мови й культури, не завжди зрозуміла його сучасникам у добу панування позитивістських, описових методів, повною мірою розкрилася лише у двадцятому столітті. Завдяки науковому доробку Олександра Опанасовича Потебні українська філологія вийшла на загальноєвропейський рівень, набувши звичної ваги у слов’янському світі. (219 сл.)
13 варіант
Український Сократ
За описами сучасників можна скласти такий образ Григорія Сковороди. Вдягався пристойно, але просто, їжу вживав, за теперішніми поняттями, вегетаріанську: зелень, плоди, молочні продукти, їв тільки раз на день – після заходу сонця. М’яса й риби не вживав не через забобони, а через властивість свого організму. Сну приділяв часу не більше чотирьох годин на добу, вставав удосвіта і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто на чисте повітря і в сади. Був веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, усім задоволений, скромний, говіркий, з усього виводив повчання, навідував хворих, утішав опечалених, розділяв останнє з бідними, вибирав і любив друзів за їхні якості, був учений без пихи, а при спілкуванні з людьми нікому не лестив.
Під старість його описують інакше: був сухий, блідий, високий, губи зжовкли, начебто стерлися, очі блищать чи то гордістю академіка, чи то простого жебрака, чи простодушністю дитини. Хода й осанка поважні, розмірені. У цей час слава про нього поширилася далеко, бандуристи підхоплювали його вірші й канти і співали їх на ярмарках та дорогах, називаючи їх псалмами. До Сковороди тяглися молоді, живі розуми й серця. Про нього писали в листах, обговорюючи, сперечаючись і розбираючи його думки, – хвалили й гудили. Він був ніби мандрівною академією та університетом у тодішній Слобідській Україні. Захоплювалися ним так сильно, що ще задовго до його кончини називали українським Сократом чи Ломоносовим, від чого сам Сковорода відрікався. Бажаючи залишитися самим собою. Цікаво, що гучна слава про філософа поширювалася при тому, що за життя зі своїх творів не надрукував він нічого. (В. Шевчук; 245 слів)
14 варіант
Співаймо дітям колискові
Важко уявити людське життя без пісні. Справіку супроводжувала вона людину, розділяючи її радощі й тривоги, щастя й журбу. Ледь чи не кожна вагома подія була довірена пісні. Тож і дійшли до нас жниварські й весільні, купальські й русальні, чумацькі й рекрутські пісні. А ще веснянки й гаївки, щедрівки й колядки, балади, пісні про кохання, пісні-голосіння… І це далеко не всі жанри народної пісенної творчості. Є поміж них особливий жанр, неперевершений у своїй ліричності та інтимності. Це колискові пісні.
Традиція заколисувати дитину піснею пережила тисячоліття. Щирі, лагідні, надзвичайно образні та мелодійні, колискові пісні мають для дитини неабияке значення. Вони першими дають їй змогу долучитися до рідного слова, в якому закодовані для кожного народу його міць і неповторний дух. Спокійна, лагідна мелодія, ніжні хвилі маминого голосу, її особлива енергетика – все це є великою силою, роль якої годі переоцінити.
Більше того, немовля потребує колисанки, інтуїтивно, підсвідомо відчуваючи, що матуся наспівує йому «рісточки у кісточки, здоров’ячко на сердечко, розум добрий у головоньку, соньки-дрімки у віченьки».
У давнину колисанку вважали ще й оберегом дитини. Чи не тому так часто головним героєм цієї пісні виступає кіт, що, за народними віруваннями, захищає людину від злих сил, бере на себе її неспокій та клопіт. До того ж, колискова є магічною молитвою, яка оберігає малюка від вроків і плачів. Позитивно впливаючи на фізичний стан дитини, на її психіку, колисанка сприяє формуванню гармонійної особистості, голосом люблячої мами чи бабусі переливає в душу малюка віковічну мудрість народу.
Психологи стверджують, що жінка, яка виношує дитинку, неодмінно має співати колисанки вже в цей благословенний час. Такий спів чинить добрий вплив на майбутню маму і її дитятко, що чує свою пісню ще будучи в матусиному лоні.
Даруйте дітям гарний сон з легких рук пісні. (За Оксаною Кратюк; 280 слів)
Напишіть, будь ласка, у коментарях про виконання цього завдання.