Члени речення. Підмет

Подано відомості про члени речення, розмежовано поняття про головні та другорядні члени речення, схарактеризовано типи підметів за будовою та їхнє морфологічне вираження.

План

1, Поняття про члени речення, способи їхнього вираження. Члени речення і синтагми.

2. Співвідношення між частинами мови і членами речення. Морфологізовані та неморфологізовані члени речення.

3. Поняття про головні та другорядні члени речення. Група підмета і група присудка в реченні.

4. Підмет як головний член двоскладного речення. Типи підметів за будовою, їхнє морфологічне вираження.

5. Зразки розбору підмета (с. 150).

Література до теми

Ачилова В. П. Синтаксис і пунктуація української мови. Таблиці, схеми, зразки розбору : навч. посібн. / В. П. Ачилова. – Сімферополь : ВД «АРІАЛ», 2013. – С. 35–39.

Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис : монографія / А. П. Загнітко. – Донецьк : ДонДУ, 2001. – С. 125–149. https://www.studmed.ru/zagn-tko-a-p-teoretichna-gramatika-ukra-nsko-movi-sintaksis_d96c254c2af.html

Іваницька Н. Л. Двоскладне речення в українській мові / Н. Л. Іваницька. – Київ : Вища шк., 1986. – С. 3–66.

Іваницька Н. Л. Взаємна зумовленість форм головних членів двоскладного речення / Н. Л. Іваницька // УМЛШ. – 1979. – № 10. – С. 28–34.

Козачук Г. О. Підмети, виражені словосполученнями / Г. О. Козачук // УМЛШ. – 1982. – № 1. – С. 36–40.

Слинько І. І. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Р. Кобилянська. – Київ : Вища шк., 1994. – С. 101–109. http://chtyvo.org.ua/authors/Slynko_Ilarion/Syntaksys_suchasnoi_ukrainskoi_movy_Problemni_pytannia/

Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови : підручник / К. Ф. Шульжук. 2-ге вид., доп. – Київ : Академія, 2010. – С. 67–73. http://chtyvo.org.ua/authors/Shulzhuk_Kalenyk/Syntaksys_ukrainskoi_movy/

Ющук І. П. Українська мова : підручник / І. П. Ющук. – Київ : Либідь, 2003. – 477–487. https://www.studmed.ru/yuschuk-p-ukrayinska-mova_b4e8cba998d.html

1, Поняття про члени речення, способи їхнього вираження. Члени речення і синтагми

Таблиця 43. Члени речення

Члени речення – мінімальні синтаксичні одиниці, які входять до складу речення і виконують у ньому певну семантичну і синтаксичну функцію.

Член речення може бути виражений:
а) повнозначною частиною мови: Півні співучі виспівали ранок (Г. Чубач);
б) фразеологізмом: І дав чимдуж із лісу драла, що аж земля під ним дрижала (І. Котляревський);
в) лексикалізованим сполученням слів: Чумацький Шлях нам в очі сипле зорі (М. Ткач);
г) зв’язаним словосполученням: Мати з Нимидорою порались у хаті, готували вечерю (І. Нечуй-Левицький).

Службові частини мови або не входять до складу членів речення (сполучники, більшість часток), або ж утворюють їх разом з повнозначними словами (прийменники, деякі частки): Вже міст через Дінець давно прогуркотів (В. Сосюра). Нехай мої струни лунають (Леся Українка).

Примітка 1. Службові слова і вигуки можуть займати позицію члена речення, якщо вжиті в значенні іменника: Не кажи гоп, поки не перескочиш (Н. тв.).

Традиційно не вважають членами речення звертання, вставні і вставлені конструкції: Ти дав мені, о краю мій, життя… (М. Рильський); Раз ласуни, як водиться у них, поснідать добре захотіли (Л. Глібов).

Примітка 2. Під час виділення членів речення треба насамперед враховувати зміст речення і не спотворювати чи руйнувати його. Наприклад, у реченні Він вважавсь поганим хліборобом (О. Довженко) є тільки два члени: х т о? – він; я к и м в і н б у в? – вважавсь поганим хліборобом.

Не слід також замість членів речення виділяти синтагми. Член речення становить найкоротшу осмислену відповідь на запитання в реченні, тоді як синтагма (грец. syntagma – разом побудоване, поєднане) – лінійна послідовність слів, найтісніше пов’язаних за змістом і об’єднаних у фонетичну єдність засобами мелодики. Наприклад, у реченні В далечінь холодну без жалю за літом синьоока осінь їде навмання (В. Сосюра) 8 членів речення, але 4 синтагми: В далечінь холодну / без жалю за літом / синьоока осінь / їде навмання.

2. Співвідношення між частинами мови і членами речення. Морфологізовані та неморфологізовані члени речення

Між членами речення і повнозначними частинами мови існує узалежнення, бо члени речення – це частини мови в певних синтаксичних функціях. Однак ці поняття не тотожні, бо член речення – синтаксична категорія, а частина мови – морфологічна категорія. Тому одна й та сама частина мови може виконувати в реченні різні синтаксичні функції. Пор.: Був сонячний день. – День був сонячний.

Для повнозначних частин мови деякі синтаксичні функції є типовими, а деякі – нетиповими. Для іменника типова синтаксична функція — підмет і додаток, для прикметника — означення, для дієслова — присудок, для прислівника — обставина.

З огляду на це члени речення поділяють на морфологізовані та неморфологізовані. Морфологізовані члени речення виражені частинами мови в їхніх основних синтаксичних функціях, а неморфологізовані – у похідних синтаксичних функціях.

Школярі поїхали на екскурсію [підмет і присудок – морфологізовані члени речення, обставина – неморфологізований член речення].

3. Поняття про головні та другорядні члени речення. Група підмета і група присудка в реченні

Диференційними ознаками членів речення є функція в реченні і входження до граматичної основи речення. Виокремлюють головні члени речення – підмет і присудок двоскладного речення та головний член односкладного речення, а також другорядні – додаток, означення, обставину. Головні члени речення тісно пов’язані з логічними функціями і формують граматичну основу речення, а другорядні члени речення пов’язані із семантичними функціями і поширюють граматичну основу.

Морфологічні характеристики вказують на закріплення за відповідними членами речення спеціалізованих форм їхнього вираження. У підмета такою спеціалізованою формою є називний відмінок іменника, у присудка – дієвідмінювані форми дієслова, у додатка – непрямі відмінки іменників, в означення – прикметник, в обставини – прислівник.

У встановленні ієрархії головних членів двоскладного речення – підмета і присудка – сформувалися різні підходи:

Відповідно до формальної логіки синтаксичною вершиною речення вважають підмет, оскільки він означає незалежну сутність (предмет).

За функціональним критерієм ядром речення визнають тільки присудок, який керує всіма валентно пов’язаними з ним іменниковими членами речення, зокрема й підметом.

З формально-синтаксичного боку підмет і присудок є рівноправними взаємозалежними головними членами речення.

У двоскладному реченні виділяють дві групи членів речення – групу підмета (підмет із залежними від нього членами речення) і групу присудка (присудок із залежними членами речення). До групи підмета входить здебільшого означення, для якого типовою є приіменникова позиція і яке може залежати також від будь-якого члена речення, вираженого іменником; до групи присудка входять два другорядні члени – додаток та обставина: Легкий вітер / доносить з луків запах свіжого сіна (І. Цюпа).

У славістичній граматичній традиції члени речення розмежовують за формальним і значеннєвим критеріями, надаючи перевагу то одному, то другому з них. Наприклад, підмет і присудок виділяють на формальній основі, тоді як обставини кваліфікують за значенням.

4. Підмет як головний член двоскладного речення. Типи підметів за будовою, їхнє морфологічне вираження

Таблиця 44. Підмет

Підмет – головний член двоскладного речення, який указує на носія дії, процесу, стану, якісної ознаки і відповідає на запитання хто? що?
Підмет вступає безпосередньо в синтаксичні зв’язки з присудком та означенням, рідше – з додатком.
За лексико-граматичною реалізацією розрізняють номінативні та інфінітивні підмети, а також підмети-словосполучення (синтаксично або семантично неподільні).
За структурою підмет може бути простим (вираженим здебільшого одним словом) і складеним (є цілісною сполукою з двох або більше елементів).

Простий підмет може бути виражений:

м о р ф о л о г і з о в а н о ю формою:
1) іменником у Н. в.;

Сонце заходить (Т.Шевченко).

Примітка 1. Щоб перевірити, чи правильно визначено підмет, виражений іменником, І. Ющук радить спробувати замінити його займенником він (вона, воно, вони) у називному відмінку. Якщо така заміна можлива, то це підмет, а якщо ні – це додаток або звертання. Пор.: Жнива [вони] закінчились. – Закінчено жнива [їх]. Зеленійте, доли і лужечки [ви] (А. Малишко).

2) займенником у Н. в., співвідносним з іменником (у простому чи в складному реченні);

Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами (Леся Українка).

Примітка 2. Слово що є підметом тоді, якщо його можна замінити займенником який (яка, яке, які) або іменником у Н. в.: Хто в блакитному просторі засвітив чудові зорі, що [які; зорі] горять у млі? (Г. Чупринка). Але: Здавна відомо, що заборонений плід – найсолодший (Олександр Олесь) [заміна слова що займенником який чи іменником у Н. в. неможлива, отже, що – сполучник, а підмет – іменник плід].

Примітка 3. Аналогами займенників є стійкі сполуки багато (мало) хто, багато (мало) що: З того лазарета мало хто вертався до казарм (І. Нечуй-Левицький).

Примітка 4. Помилковим є вживання в межах одного простого речення двох підметів (іменника та займенника) для позначення того самого предмета, напр.: Микола – він хороший товариш. Займенник тут зайвий, слід говорити: Микола – хороший товариш.

3) кількісним числівником у Н. в.;

П’ятдесят ділиться на десять.

н е м о р ф о л о г і з о в а н и м и
формами:

4) субстантивованим прикметником у Н. в.;	Сучасне завжди лежить на дорозі з минулого в майбутнє (О. Довженко).
5) субстантивованим дієприкметником у Н. в.;	Поранений просить водиці (А. Малишко).
6) субстантивованим збірним чи порядковим числівником у Н. в.;	Семеро одного не ждуть (Н. тв.). Шостий пішов на посадку (В. Собко).
7) субстантивованим займенником у Н. в., співвідносним з прикметником (у простому чи в складному реченні);	Всяке шукає собі захисту (Панас Мирний). Це додає доброти, людяності (З газети). Це справжнє чудо. Це – земля (П. Перебийніс). [Настала ніч], яка не буде днем? (О. Пахльовська).
8) субстантивованою вказівною часткою то в позиції Н. в., близькою за значенням до займенника це;	То був мій обов’язок (З газети).

Примітка 5. Субстантивовані слова це, то у функції підмета слід відрізняти від вказівних часток: День – це урок життя (Сенека). Синтаксис – то душа мови (М. Рильський). Це талан треба мати (М. Стельмах). [Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися], чи то справді так (Г. Тютюнник).

Примітка 6. Поєднання простого підмета з означальним займенником сам, увесь у функції підсилювальної частки утворює сталу сполуку:
а) особовий чи вказівний займенник + сам, увесь (на зразок ми всі, ми самі, усі вони, усе це, увесь я, уся вона тощо): Вони самі не знають. Ми всі од станка і від плуга (В. Сосюра);
б) збірний числівник + увесь: І на призьбі під хатою усі троє сіли (Т. Шевченко);
в) іменник + сам: [Хати не було.] Була сама піч з високим комином серед руїн біля груші (О. Довженко).

9) субстантивованою формою змінюваної частини мови або субстантивованим незмінним словом у позиції Н. в.;	Пише – форма дієслова теперішнього часу. Те «геть»* бігло за ним слідком і гнало вперед* (М. Коцюбинський).
10) неозначеною формою дієслова.	Їхати стало зручно. Яке це щастя – відчувати* плече товариша в ряду* (В. Сосюра).

Примітка 6. Щоб визначити, який з головних членів є підметом, а який – присудком, можна застосувати трансформаційний метод: один із головних членів, виражений іменником, поставити в О. в. і порівняти зміст обох речень. Якщо зміст не змінився, то головний член, який може стояти і в Н., і в О. в., є присудком, а інший головний член є підметом. Пор.: Завдання молоді – вчитися. – Завданням молоді є вчитися. Крім того, у семантичному плані присудок позначає ширше поняття, ніж підмет, і допускає кілька однорідних підметів.

Примітка 7. Якщо в реченні підмет і присудок виражені інфінітивом, то до підмета запитання хто? що? не ставлять, підмет визначають за змістом, а до присудка ставлять запитання що це значить? Наприклад: Жити – добро робити (Н. тв.).

Складений підмет виражений:

1) зв’язаним словосполученням з кількісним значенням:
а) власне кількісний числівник у Н. в. + іменник у Р. / Н. в., іноді ще з лічильним словом на зразок осіб, душ, голів, штук, пар тощо;

Повернулися додому п’ять братів-богатирів із боїв (В. Бичко). Невеликії три літа марно пролетіли (Т. Шевченко). Було козаків душ тридцять (Ю. Смолич).

Примітка 8. У словосполученнях із препозиційним кількісним числівником названо точну кількість, а в разі постпозиційного вживання числівника – приблизну кількість.

б) збірний числівник у Н. в. + іменник у Р. в.;	Тридцятеро козаків потрапило в полон (З. Тулуб).
в) неозначено-кількісний числівник (на зразок **багато, кілька, декілька, стільки, скільки) в Н. в. або прислівник мало (чимало, трохи** тощо) + іменник у Р. в.;	Багато літ перевернулось (Т. Шевченко). Біля школи людей уже зібралося чимало (А. Головко).
г) іменник кількісного значення (на зразок п’ятірка, десяток, сотня, половина, сила, гора, море, більшість, меншість) у Н. в. + іменник у Р. в.;	Це в майбутнє вдивлялися сотні очей (Л. Первомайський).
ґ) іменник із значенням міри, сукупності в Н. в. + іменник у Р. в.;	Чашечка медку закопана в льодку до нового годку (загадка). Низка вечорів пішла на товариські бесіди, на родинні справи (Я. Качура).

Примітка 9. Перед іменником із значенням міри, сукупності, може бути прикметник на зразок повен, цілий з підсилювальною функцією: Червоніло ціле море колосків пшениці (М. Коцюбинський). [Старенька груша дихає на пальці,] їй, певно, сняться повні жмені груш (Л. Костенко).

Примітка 10. У результаті комунікативного розчленування зв’язаного словосполучення з кількісним значенням виділяють підмет у нетиповій для нього формі родового відмінка: Столів – десять. Дерев – багато. Формально можливий і інший перерозподіл слів за членами речення ( /Є/ десять столів; /Є/ багато дерев), але це не зовсім точно передаватиме зміст.

2) зв’язаним словосполученням, що визначає межу кількості: прийменник (*по, понад, близько, до, біля, коло, з, від … до), прислівник *(/не/ більше /як/, /не/ менше /як/, майже, приблизно)** + числівник у Р. або З. в. + іменник у Р. в.;	У селі налічувалося до тридцяти хат (В. Минко). На рахунку спортсмена більше ста перемог (З газети).
3) зв’язаним словосполученням, у якому головне слово має послаблену номінативність: а) іменник фазового значення (початок, середина, кінець тощо) у Н. в. + іменник із часовим значенням у Р. в.; б) іменник із значенням частини, межі (на зразок *край, кусок, решта, скибка, шматок*) у Н. в. + іменник у Р. в.	Кінець дня минув у напруженій роботі (М. Трублаїні). Край неба жеврів рожевим вогнем (Панас Мирний).
4) зв’язаним словосполученням із значенням сумісності, так званий соціативний підмет [від лат. socialis – товариський] (якщо дієслово-присудок стоїть у множині);	Межи втікачами були й Остап з Соломією (М. Коцюбинський). Але: Під’їхав на мотоциклі і майор* з ординарцем* (О. Гончар).
5) зв’язаним словосполученням із значенням вибірковості;	Ніхто з людей ще в бій такий не входив (М. Бажан). Мало що з закликів доходило до натовпу (Б. Лепкий).
6) поєднанням неозначеного займенника хтось, щось у Н. в. із субстантивованим прикметником у Н. в.;	Щось зле ховалося в його очах (З газети).
7) поєднанням інфінітива (на зразок *бути, лишатися, залишатися, зоставатися, здаватися, стати, уміти*) з іменником, прикметником, займенником, дієприкметником в О. в.;	Бути педагогом – це ж така прекрасна професія! (О. Довженко).
8) неподільною метафоричною сполукою: іменник у переносному значенні в Н. в. + іменник у прямому значенні в Р. в.;	Колеса війни вже гуркотіли недалеко від шпиталю (М. Стельмах).
9) субстантивованим словосполученням чи реченням у позиції Н. в.;	«І вражою злою кров’ю волю окропіте» – з дитинства знайомі слова (О. Гончар).
10) фразеологізмом у позиції Н. в.;	Камінь спотикання був попереду на шляху його гіркої долі (З газети).
11) лексикалізованим сполученням слів у Н. в.	Співає Ніна Матвієнко; А за током вдалині степові кораблі (З газети). Складнопідрядні речення є центральним типом складного речення (З підручника).