ЕКВІВАЛЕНТИ РЕЧЕННЯ

З’ясовано поняття еквівалентів речення, схарактеризовано їхні типи, функції та семантику.

План

1. Поняття про еквіваленти речення, їхні типи.
2. Слова-речення, їхня семантика і функції.
3. Звертання-речення, їхні функції і семантика.
4. Незакінчені речення, особливості їхнього вживання.
5. Пунктуація при еквівалентах речення (табл. 128).

Література до теми

Ачилова В. П. Синтаксис і пунктуація української мови. Таблиці, схеми, зразки розбору : навч. посібн. / В. П. Ачилова. – Сімферополь : ВД «АРІАЛ», 2013. – С. 31–35.

Дудик П. С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення. Просте речення : еквіваленти речення / П. С. Дудик. – Київ : Наук. думка, 1973. – 288 с. http://chtyvo.org.ua/authors/Dudyk_Petro/Syntaksys_suchasnoho_ukrainskoho_rozmovnoho_literaturnoho_movlennia_proste_rechennia_ekvivalenty_rec/

Дудик П. С. Синтаксис української мови : підручник / П. С. Дудик, Л. В. Прокопчук. – Київ : Академія, 2010. – С. 170–190, 315–338. http://194.44.152.155/elib/local/sk756566.pdf

Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис : монографія / А. П. Загнітко. – Донецьк : ДонДУ, 2001. – С. 303–309. https://www.studmed.ru/zagn-tko-a-p-teoretichna-gramatika-ukra-nsko-movi-sintaksis_d96c254c2af.html

Кадомцева Л. О. Українська мова. Синтаксис простого речення. – Київ : Вища шк., 1985. – С. 110–119.

Каранська М. У. Синтаксис сучасної української літературної мови : навч. посібн. / М. У. Каранська. – Київ : НМК ВО, 1992. – С. 150–159.

Сучасна українська літературна мова. Синтаксис ; за заг. ред. І. К. Білодіда. – Київ : Наук. думка, 1972. – С. 262–309. http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0002690

Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови : підручник / К. Ф. Шульжук. 2-ге вид., доп. – Київ : Академія, 2010. – С. 132–150. http://chtyvo.org.ua/authors/Shulzhuk_Kalenyk/Syntaksys_ukrainskoi_movy/

1. Поняття про еквіваленти речення, їхні типи

Таблиця 39. Типи еквівалентів речення

Еквіваленти речення – такі синтаксичні утворення, які виступають замінниками речення. Виділяють три типи цих структур: слова-речення, звертання-речення (вокативні речення – лат. vocativus – кличний відмінок) та незакінчені (обірвані, перервані) речення [П. Дудик, К. Шульжук].

1. Слова-речення – структурно нечленовані, переважно однослівні утворення, виражені частками, вигуками, модальними словами, значення яких зрозуміле тільки в контексті конкретної мовленнєвої ситуації. Ними передають реакцію, відгук на висловлювання співрозмовника: ствердження, заперечення, запитання, спонукання, емоційну оцінку, традиційні етикетні формули. Поза конкретною мовленнєвою ситуацією слова-речення незрозумілі, втрачають комунікативну спрямованість.
Із синтаксичного погляду слова-речення не мають граматичної основи та другорядних членів речення, тому їх не можна кваліфікувати ні як двоскладні, ні як односкладні речення.
Уживають слова-речення переважно в діалогічному мовленні, здебільшого побутовому, часто насиченому почуттєвістю й експресією, як самостійні репліки або в поєднанні зі звертаннями, вставними конструкціями: Ви з хазяйства Самієва? – Так (О. Гончар). Не покинеш? – Ні, Ярино (Т. Шевченко).
Часто слова-речення поширені двоскладними чи односкладними реченнями, які розгортають їхній зміст, мотивують його: Не ваше діло! – Ні, наше! – гукнули солдати в один голос (О. Довженко).

Примітка. До слів-речень не належать уживані в діалогічному мовленні (переважно в репліках-відповідях) однослівні неповні речення: Хто хоче записатись у гурток? – Я! /хочу записатись у гурток/ (О. Донченко).

2. Звертання-речення (вокативне речення) – синтаксичне утворення, що складається тільки з іменника чи субстантивованого слова в кличному відмінку і вимовлене з особливою звертальною інтонацією. За морфологічним оформленням звертання-речення збігається з непоширеним або поширеним звертанням, однак його зміст багатший від змісту звертання, бо виражає певну думку-почуття, яка супроводить це звертання-речення. Тому звертання-речення може передавати звертання і пораду, звертання і прохання чи наказ, звертання і пересторогу, звертання і докір тощо. В усному мовленні про цей зміст свідчить відповідна інтонація, а допоміжними засобами слугують конкретна обстановка мовлення, супровідні жести й міміка. У писемному мовленні інтонацію, міміко-жестові засоби та емоційний стан мовця схарактеризовано в контексті – описі певної життєвої ситуації: Збоку, з гущавини садка, її зупиняє сторожкий, стримано-владний голос: – Лукіє! (О. Гончар).
У мовленні слово-речення і звертання-речення можуть утворювати одну звертальну конструкцію: – Добридень, Замфіре (М. Коцюбинський).
Сформувалися різні підходи до витлумачення синтаксичної природи звертальних синтаксичних утворень. Одні лінгвісти визначають їх як односкладні речення (О. Шахматов, Л. Булаховський, Б. Кулик, В. Бабайцева, Н. Шведова), інші вважають словами-реченнями (Д. Розенталь, С. Єрмоленко), ще інші вводять до складу еквівалентів речення, констатуючи їхній особливий характер (П. Дудик).

3. Незакінчене (обірване, перерване) речення – початкова частина простого чи складного речення, що характеризується змістовою, структурною та інтонаційною незавершеністю, оскільки мовець з певних причин обриває своє висловлення, не договоривши. Через неповноту вияву в таких комунікативних утвореннях основних реченнєвих ознак термін речення до них застосовують умовно.
Незакінчені речення здебільшого фрагментарні, малослівні, не підлягають аналізу за членами речення. Їхнє граматичне оформлення багатоваріантне й різноманітне. Найбільш виразними лексично та інтонаційно є такі незакінчені речення, які сформовані з повнозначного слова (слів), подеколи доповненого службовими словами. Перерваність речення на письмі позначають крапками, а у вимові – своєрідною паузою й особливою інтонацією: Він хвилювався: слова виривалися трудно, наче з-під купи грузу, де довго лежали: «Ви, що… коли навкруги...» (М. Коцюбинський).
Від неповних речень незакінчені речення відрізняються тим, що в них важко або й неможливо встановити, що конкретно випущено. Це висловлення, які не стали повнозначними реченнями, але і в цьому разі вони привертають увагу слухача або читача до певних явищ, натякають на щось, передають напругу конкретного мовлення, тому й функціонують не менш повноцінно, ніж речення.

Таблиця 40. Функція і зміст слів-речень

1. Стверджувальне

• Є прямою стверджувальною відповіддю на поставлене запитання;
• виражає згоду з чим-небудь;
• крім ствердження чи згоди, виражає підсумок побаченого чи почутого;
• підтверджує міркування, погляди самого мовця.

- частки: авжеж, атож, аякже, еге (еге ж, та еге ж), отож бо,та вже ж,
так, угу, ще б пак тощо;— модальні слова: безперечно, безсумнівно, гаразд, добре, звичайно, мабуть, можливо, напевно, обов’язково, очевидно, правда, правильно, певно та ін.;
— нерозкладні сполучення слів: Воно і правда! Самий раз! Так воно і є! Ще й як! і под.

2. Заперечне

• Є прямою заперечною відповіддю на поставлене запитання;
• виражає незгоду зі словами чи діями співрозмовника;
• яким мовець заперечує самому собі, щоб переконатись у доцільності деяких власних міркувань.

— частка ні (може супроводжуватися частками ба, бо, зовсім, майже, та, ще, майже; вигуками ах! е! о! ой! ох!);
— модальні слова: аніскільки, дзуськи, навпаки, навряд, неправда, неправильно, ніскільки тощо.

3. Питальне

• Адресоване співрозмовникові з метою одержати пряму відповідь на запитання;
• є перепитуванням, щоб почути чітку відповідь;
• втілює непряме запитання з відтінком якоїсь емоції: сумніву, вагання, справжнього чи вдаваного подиву, раптового здивування;
• втілює пряме спонукання до продовження розповіді, вчинку або дії.

- частки: Га? Невже? Ні? Ну? Ну, що? Та ну? Так? Хіба?
— модальні слова з первинним значенням ствердження: Дійсно? Добре? Неправильно? Правда? Правильно? Справді? і под.

4. Спонукальне

• Виражає певне спонукання: наказ, заклик щось зробити, припинити що-небудь, прохання прийти на допомогу, стати комусь у пригоді тощо;

• яким прикликують чи відганяють свійських тварин і птахів або поганяють деяких свійських тварин.

Вигуки і функціонально близькі до них слова: годі, геть, гей, гайда, стоп, марш, ура, караул, ґвалт, шабаш, ну, цить, ша, зась, тс, ц-ц, с-с-с, доволі, буде, вистачить;

ціп-ціп, киш, вйо, тпру та ін.

5. Емоційно-оцінне

Виражає безпосередню реакцію з різними відтінками значення: страху, болю, погрози, гніву, обурення, сумніву, нерішучості, вагання, докору, невдоволення, досади, недовіри, іронії, насмішки, двозначного натяку, зловтіхи, подиву, захвату тощо.

Вигуки:
— первинні: А! О! Ей! Ах! Ох! Ех! Ого! Овва! Хм! Е-е! У-у! Ат! Пхе! Ага! Ба! Тьху! Ой! Фе! Брр! Ф’ю-ф’ю! тощо;
— вторинні: Хай йому цур! Оце тобі маєш! Ось як! Господь з вами! От горе! Кат їх бери! Чи бач! Матінко! Жах! Страх! Дурниці! Оце життя! Красота! Яка краса! Прокляття! і под.

6. Етикетне

Є традиційною загальноприйнятою формулою вітання, прощання, вибачення, подяки, прохання, запрошення, побажання.

Вигуки: Добрий день! Добридень! Доброго ранку! Добраніч! Спасибі! Даруйте! Будь ласка! Прошу! Бувайте! Моє шанування! та ін.

Примітка. До слів-речень формули мовного етикету відносять умовно, оскільки їм не властива категорія модальності, але вони виражають ставлення до особи і становлять нерозкладну синтаксичну побудову [П. Дудик].

Таблиця 41. Функція і зміст звертань-речень (вокативних речень)

1. Спонукально-кличне — називає адресата мовлення з метою привернути його увагу. Слугує для вираження:

• заклику, вимоги, кликання, прохання зреагувати на звернення зробити що-небудь, розповісти про щось, пояснити тощо;
• заборони, наказу, попередження, застереження особи, до якої звернене мовлення, від непродуманих чи небажаних вчинків, висловлювань тощо.
Зрідка звертання-речення може бути адресоване тваринам як мовний засіб упливу на них, сигнал.

Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно:
– Чіпко! Чіпко! (Панас Мирний).
Дівчина кидається до батька і повисає на зброї з криком:
– Батьку... (О. Довженко).

– Бицю! – роздався біля бичка голос Іванів. Бичок повернув голову (Панас Мирний).

2. Емоційно-оцінне

Крім основної функції звернення до особи, виражає емоційну реакцію мовця на ситуацію, дії чи слова співрозмовника, а також внутрішні переживання: співчуття, захоплення, подив, докір, невдоволення, обурення, відчай, радість, любов, ніжне ставлення, гнів, ненависть, переляк, здивування, збентеження тощо.

Хватить пекти мені очі своїм добром. Була, та загула. – Сину! – Дмитро почув таке тоскне зітхання, що мимоволі й сам зітхнув (М. Стельмах).

Таблиця 42. Уживання незакінчених (обірваних, перерваних) речень

Незакінчені речення виникають унаслідок недовисловлення певних елементів думки, умовчання, зумовленого конкретною комунікативною причиною і потребою.

1. Для зображення схвильованого мовлення (збентеження, тривоги, розгубленості, відчаю, вагання, горя, нерішучості, радості, упевненості тощо).	«Яке там у тебе важливе діло було?» – «Та…»* – зам’явся Степан* (М. Стельмах).
2. Якщо замовчувані факти зрозумілі співрозмовникам.	«Іди, Варивоне, подалі. Не мозоль очей. І без тебе…» (М. Стельмах).
3. Під впливом моральних та естетичних мотивів (для уникнення надто ясного висловлення, грубої лайки, слів, пов’язаних з непристойними уявленнями та ін.).	«Ти того…* Кинь патякать. Бо я…»* (І. Рябокляч). «Да, ви б лизали у Мазепи не тільки п’яти, а й…» (В. Сосюра).
4. Для характеристики безініціативності персонажів, відсутності в них волі, енергійності.	Репліки Ліди в новелі М. Коцюбинського «Коні не винні»: «Я думаю, що…»; «Я була певна, що…»; «Щодо мене, то я…»
5. Як наслідок психічної перенапруги мовця, глибокої схвильованості, збентеження, тривоги, гострого дорікання комусь або самому собі за вчинене.	«Отак ви сієте, вражі діти! Отак наше добро переводите? Отак…» – він захлинався від гніву і тугих клубків слів (М. Стельмах).
6. У разі намагання мовця ухилитися від прямої відповіді.	«Та не так то й дорого, – зам’ялась. – Але…» (М. Стельмах).
7. Викликані зовнішніми і не залежними від оповідача причинами. Такі речення називають обірваними, перерваними: мовець припиняє говорити через фізичний чи психічний стан або ж не закінчує думки, бо його мовлення хтось свідомо перериває.	«У дев’ятсот п’ятому…* – Знаю!..* – перебив Дмитро. – Сам сидів у тюрмі. Тільки тепер не той час» (О. Десняк).
8. Як риторичний прийом, щоб сконцентрувати увагу читача або слухача на якійсь важливій деталі, проблемі.	Така дія, як ця, що відбувається тут, могла відбуватися й відбувалася скрізь, на будь-якій точці земної кулі року болючого 1943-го, але… І тут приходить знамените «але» – «але» як виняток з правила (І. Багряний).